Моє тіло пам’ятає травень

Ти прийшов у травні — не з квітами,

а з тишею, що лягла між плечей.

Я пила тебе — маленькими літрами,

як подих втягує шепіт речей.

Моє тіло пам’ятає травень —наш.

Не календарний — живий, випадковий.

Той, де дотик починався з погляду,

а тиша була не мовчанкою,

а згодою.

Ми ще не вміли називати все це,

але шкіра вже вчилася слів.

І твій подих,легкий, як пелюстка жасмину,

звучав у мені,

мов мотив.

Моє тіло всміхалось зап’ястями,

коли ти торкався — повільно, без слів.

У повітрі стояли насичені

аромати полуниць і парфумів твоїх.

Я вдягала сукню на шкіру розкриту,

не для когось — для вітру й весни.

Ти дивився, як вміє світанком світити

жінка, в якій більше немає війни.

Ми ішли, де бузок перетягує простір

між бажанням і першим “давай”.

І твій дотик лягав, мов перо на зап’ястя —

так легко,

так просто,

так — знай.

Ніч спускалась повільно на груди,

мов ковдра, що пахне вином.

І так близько — без жодного ``буде``,

лише ``є``,

і воно — про нас двох.

Не було ані “назви”, ні обіцянок,

та усе між рядками текло.

Цей травень для нас був мов подих останній,

що став першим,

бо вперше — було.

Ти не брав — ти тримав,

наче чашу із світла.

Я не кликала — просто була.

І весна обіймала нас м’яко й розквітло,

ніби це жива хвиля тепла.

Наш травень — не драма, не вибух, не спроба.

Це коли все збігається в суть.

Це коли на губах — не питання чи сумнів,

а єдине, що хочеться — 

бути...