Молитва

господи,

знаю, ти зайнятий.

там десь народжуються зорі,

вмирають галактики,

і, може, ще хтось тобі молиться

пошепки, правильно, з надією.

але давай чесно —

у наші справи ти давно не втручався.

ти не зупинив цю війну,

не повернув назад ракети,

не вивів нас із пустелі геноциду

в землю обітовану.

коли ми молили

коли просили

ти навіть не виявив занепокоєння

я вже мовчу про закрите небо

тож, знаєш, боже, а вже не треба.

не заважай.

бо ми тут самі навчилися

латати світ бинтами і налбуфіном,

переплавляти біль на дрони й броню,

зшивати щоночі небо,

яке розпанахали «високоточні».

ми тут самі витягаємо одне одного

з-під завалів —

голосом, донатом, дзвінком

поцілунком крізь тривогу

ми самі дбаємо про мертвих —

памʼятаємо кожного,

виписуємо позивні на шкірі,

малюємо ангелів на снарядах,

ставимо хрестики на полях в зошиті,

який пахне потом, дизелем і хвоєю.

ми самі вчимося жити —

із згустками болю,

зі звуками сирени замість колискової,

з прізвищами на стіні Михайлівського,

з теплом, яке ще тримається в подушці

після його приїзду.

боже,

ми не просимо,

щоб ти за нас все/щось зробив.

просто не плутайся під ногами.

бо у нас тут кожен

виносить світанок у рюкзаку з метро

у нас тут любов —

триточковий ремінь, який тримає автомат.

у нас тут молитва —

це “повернись”,

яке ми шепочемо у снах.

і якщо ти колись знову вирішиш навідатись —

будь ласка, не з хрестом,

хрестів уже достатньо.

візьми з собою корча, старлінк і тепловізор.

а ще — аптечку

і турнікет обов`язково

це для тебе, раптом прилетить?

амінь.