Моя Журналістика

Я завжди любила друкувати. Пам’ятаю, в дитинстві у мене вдома була друкарська машинка. Коли ніхто не бачив, я закладала в неї вирваний із зошита аркуш і починала творити, як мені здавалось, чудеса. Літери чітко відбивались на білому папері і перетворювались у ще зовсім дитячі слова: цукерки, мама, дім. А я мружила від задоволення очі і мріяла, що завжди буду ось так друкувати й друкувати… Тоді мені було всього чотири рочки. Зараз – 16. Сьогодні я працюю за клавіатурою, але стукіт клавіш мені такий приємний та рідний, що хочеться вистукувати так аж до ранку. Цей звук супроводжував мене, коли я маленькою лягала спати. Моя мама – журналіст. І часто вона ночами набирала свої матеріали, гучно б’ючи подушечками пальців об клавіші друкарської машинки. Можливо, цей звук дав основу моїй любові до журналістики, став таким собі невеличким фундаментом, без якого я вже не уявляю свою нинішню журналістську роботу. Та писати я почала зовсім несподівано. Взагалі, я любила писати твори, вірші і вже в другому класі з-під пера вийшов мій перший вірш, про метелика. Побачивши таку тягу до літературної творчості, моя вчителька дала мені завдання написати ще віршів. З римою в мене проблем ніколи не було. Поступово, я написала ще близько десяти віршів. Однокласник намалював ілюстрації, і так у мене вийшла збірка «Фіалки» за назвою власного вірша, початок якого я чудово пам’ятаю: Розбилась зима на скалки, А сонце таке яскраве! Прозорі, мов скло, фіалки З’явилися в перших травах. За цю збірку мене всюди нагороджували, як «талановиту маленьку поетесу», навіть коли я переїхала до Києва. Та цьому я тоді не надавала великого значення. Не думала навіть, що моя доля якось пов’язана з писаниною. Я ж завжди любила побігати, пострибати, погратися, а тут на тобі: сиди, пиши, думай над кожним словом… Та, певно, моя найкраща подружка була розумнішою за мене. Як я їхала зі свого містечка, ми з нею побились об заклад, що я стану чи то журналістом, чи то письменницею – не важливо. Предметом спору була пляшка шампанського(десь ми вичитали, що дорослі тьоті бились об заклад лише на спиртне). І як я здивувалась, коли вона мені недавно нагадала про наш спір. А я… Я-то, чесно кажучи, розгубилася. Не уявляю зараз своє життя без журналістики, а тоді і в думці не допускала, що таке можливо. Напевно, фатум, карма, чи як там ще кажуть екзистенціалісти, які вічно списували все на плин долі. Хоча, я б не почала займатися журналістикою, якби не захотіла цього сама, по-справжньому. Так як я була головною в прес-центрі своєї школи, то часто ходила на всілякі районні збори. Випадково, моя дорога лежала до Київського Палацу дітей та юнацтва, у інформаційно-творче агентство «Юн-прес». Побувавши на одних, а потім на других зборах по основах роботи над шкільною газетою, я дійсно захопилася цією справою. Прийшовши в школу, активно почала пропагувати ідею створення нашого власного часопису. Мене підтримали декілька ентузіастів і ми почали друкувати перші власні матеріали. Я питалася у своєї вчительки по основам журналістики, як навчитись правильно і гарно писати. Вона відповідала, що початкові навички освоїти можна, але якщо ця справа не до душі людині або їй просто важко сісти й написати буквально два рядка, то треба негайно це кидати. Бо далі буде ще важче. Після таких слів я близько пів року придивлялася до свого внутрішнього «я»: а чи не бунтує воно, коли я пізньої ночі пишу матеріал або ж верстаю газету. І остаточно пересвідчилась лише тоді, коли одного разу, дописуючи статтю, помітила, як за вікном вже світало, а годинник показував шосту ранку. Захопившись створенням власного «продукту», я зовсім не звертала уваги на час. А моє друге «я» тихенько сиділо і давало мені нові ідеї… Це все ясно, скажете ви. Але чому я все-таки по-справжньому захопилася журналістською роботою і вже близько двох років дихаю лише нею? Все дуже просто, прийшов час перелічувати переваги моєї улюбленої діяльності. Аспектів багато, але назву лише основні. Люди!.. Це люди, з якими я познайомилась не лише в моєму агентстві, а й поза ним. Адже будучи починаючим журналістом і не вміти знайомитись – це нонсенс! Тому зараз я легко вступаю у відносини із зовсім незнайомими людьми, а через 5 хвилин вони стають мені майже друзями. Це також можливість знайомитися із знаменитостями, політиками, експертами, коли комусь іншому цього просто не можна… Мені заздрять подружки, коли я кажу, що спілкувалась із знаменитостями. А я вже не бачу в цьому ніякої величі, бо вони такі ж самі нормальні люди, як і ми. І коли мені буде треба, я обов’язково переговорю з ними ще раз. На те і одне із основних журналістських правил: завжди брати контакти у людей, з якими ти тільки-но спілкувалась. Далі, це завжди активний спосіб життя. Завжди. Ти ніколи не сидітимеш на місці, будучи журналістом. Тебе все буде цікавити, і на гірший випадок ти просто можеш подивитися новини по телевізору і проаналізувати підозрілу тобі інформацію. Ти навіть можеш зателефонувати до каналу і уяснити деякі неточності, незрозумілі тобі. Звісно, під іменем журналіста. І потім написати про це матеріал. Дуже можливо навіть!.. А ще, ти маєш вхід туди, куди іншим він заборонений. А це ж так таємниче і захоплююче! Коли я приходжу до «Юн-пресу»,то відразу отримую нове завдання: чи то взяти інтерв’ю, чи то сходити на якийсь захід(а їх у Києві завжди багато), чи то провести соцопитування на вулиці – всього не перелічити… Та головне, мені це подобається: спілкування, динамічний ритм життя, а ще – безліч фестивалів, куди я їжджу завдяки моєму агентству. Це і «Золота осінь Славутича», і «Прес-весна на дніпрових схилах», і «Екран для дружби». Всі вони проходять в різних місцях, але на меті мають одне: навчити починаючих журналістів на умовах конкурсу стати справжніми «акулами пера» і ще, звісно, практиці. Адже як у нас кажуть, журналіст без практики заіржавіє, мов старе перо. Якось у мене запитали: а коли ж ти відпочиваєш, коли гуляєш із друзями? Я відповіла: заняття журналістикою – це і є мій відпочинок, а мої друзі – це переважно такі ж як і я, починаючі журналісти. Всі ми живемо лише цією професією, разом виступаємо проти брехні у пресі, разом мітингуємо проти несправедливості проти журналістики. Адже її у нашій роботі ох як багато! Купіть будь-яке друковане видання чи ввімкніть будь-який телеканал… Що ж ми бачимо? Заангажовані «дорослі» журналісти за чиїмось вказівками вішають нам таку локшину, що у справді обізнаних людей вуха від неї в’януть. А інші спокійно пропускають повз себе цих нахабних жовтих качок!.. І спробуй потім щось довести, коли всі навкруги повелися на брехливу інформацію. Це, знаєте, не так і легко! А завдання справжніх журналістів – на тих качок та пустити хитрого лиса. Такого, який вмить «розбереться» із тими неправдивими новинами та поставить всі крапки над i. І це не казкові герої, а справжні журналістські терміни! Журналіст – це людина-оркестр. Адже він не тільки пише про якусь подію, він і сам приймає в ній участь, і навіть організовує. По-різному буває. Я пересвідчилась в цьому, коли сама брала участь у волонтерській акції «Серце до серця» і водночас писала про неї. Це було таке гарне відчуття: коли ти зробив щось хороше, а потім ще раз наголосив на цьому, але вже у письмовій формі. Тоді я два рази зробила добрий вчинок . А хіба не це найвища мета будь-якої професії?.. впишите сюда текст