Навіть коли ми в різних містах…

Ми не поруч —і в цьому немає тривоги.

Ти — в місті, де дощ говорить іншою мовою,

а я слухаю грім у навушниках,

і все одно чую твій голос.

Я варю каву не так, як ти любиш,

і забуваю закрити вікно.

Але ти є —у цих дрібницях,

у чашці з відбитком губ,

у смс «подзвони, коли вільний».

Я не дивлюсь на годинник постійно,

бо знаю твій ритм —він вписаний в мій

так само, як дихання.

І хоч наші світи

на мить не перетинаються фізично —

це нічого не змінює.

Я читаю книгу —

і вже на другому абзаці знаю,

що ти б усміхнувся на цьому реченні.

І я усміхаюсь разом з тобою,

навіть якщо тебе тут немає.

Ти не кажеш «я поруч» щогодини.

Але ти поруч.

Бо я не шукаю підтверджень.

Бо твоє «скучаю» живе не у фразах,

а в речах, які залишаються:

в тиші, де спокійно,

у дотиках, які памʼятає шкіра,

у тому, що все — на місці,

навіть коли ми —в різних містах,

на відстані.