Небо було такого ж кольору як і тоді в дитинстві

  Жовтень 2023 р.

Привіт мамуль! Мені вперше захотілося написати листа від руки. Я дуже сумую за тобою мам. Уявляєш, вчора згадав один випадок з дитинства. Мені було років п’ять шість, і ми разом з тобою поверталися додому з базару. Ти, як завжди заклопотана, вся у своїх думках, міцно тримала мене малого за руку і тягла. А я замріяний ледь плентався слідом. В той момент я був далекий від земного, бентежного життя, щиро по -дитячому розглядав неймовірної краси білу хмаринку, на чистому, небесно блакитного кольору, небі.

- Мам, подивись, - тицяв пальцем я до гори. – Там хмарка у вигляді янголятка.Ти не одразу звернула на мене увагу. Я ж не відриваючи погляд від такої неземної краси смикнув тебе за спідницю.

- Мам, ти мене чуєш?- Що? Що ти хочеш Богданчику, вибач, я щось вся у своїх думках.

- Дивись, - знову вказую тобі пальцем на небо.

Пам’ятаю, ти підняла голову, і ми вдвох різко зупинились. Ти ПОБАЧИЛА!Напевно зі сторони ми виглядали дуже кумедно, бо якийсь незнайомий дядько, проходячи повз, вирішив чомусь зупинитися біля нас та направити свій погляд саме туди куди дивилися і ми.

- Хм, - він перевів свій здивований погляд на нас і сказав…«Пам’ятаєш, що він сказав мам?» - Вперше бачу щоб у місті люди зупинялися аби просто подивитися на небо!І рушив далі. Ти лише посміхнулася мені у відповідь і ми продовжили свій шлях.»

Вчора мені було дуже страшно мам. Вперше. Був шалений обстріл нашої позиції, який тривав більше години. Більше години мам, уявляєш?! Постійні, влучні прильоти, які підкрадалися до нас із прицільною точністю хижака. Пам’ятаєш, яке відлуння розходилося нашим двориком коли тьотя Зіна, з другого під’їзду, вибивала свій старенький, зранений міллю, килим?! Кожен приліт у мене викликав саме ці спогади. Тільки за гучністю в сто разів сильніше. Кожен вибух, наче удар велетенською палицею по землі від чого кожна ударна хвиля нещадно ляскала мене по спазмованим, від переляку, щиколоткам, які я тримав до купи, боючись зробити зайвий рух у тісному просторі. Я ввімкнув телефон на запис, звісно ж нічого із-за темряви не було видно, записувався лише звук. Мам, запис тривав трішки більше години. Прослуховуючи згодом, я зрозумів мам, що там навіть 30 секунд тиші не назбирається. Суцільний гуркіт, роздріб нової порції ґрунту по нашим амуніціям, наче хтось розкидав пшеницю для курей, і знервований голос командира іншої бригади в рації, який проговорював скільки техніки ввійшло на нашу позицію, скільки знищено вже, і наостанок: «Будьте обережні хлопці!»Коли обстріли стихли, ми ще близько години не виходили на поверхню. Майже на половину «закопані» під ґрунтом, який розлітався від ударних хвиль, ми сиділи тихо, ледь дихаючи в очікувані нових наступів, серце хололо з кожною хвилиною від цього нестерпного очікування. «Чисто!» - пролунало в рацію. Ми вилізли з «нір» і жахнулися. Окоп, в якому я міг ходити у повний зріст, на разі мав максимальну висоту не вище моїх колін. Поле, яке нещодавно було сповнене життям, величним, родючим, гостинним, сонячним, переповненим неймовірними кольорами осені перетворилося на всепоглинаючу чорну вирву перепаханого ґрунту, дерев, кущів, людей, осколків. Ніби все і одразу пропустили через іржаві леза велетенської, ще радянського зразка, м’ясорубку. Там, недалеко від нашої схованки, лежало тіло нашого побратима. Він не встиг добігти до «нори». Я поповз забирати його. Ледь знайшов ступні, виключно по берцах зрозумів що то його. Мертве тіло надто важке, але я не здавався мам! Я тяг його за ремінь, якихось метрів сто, але то було так тяжко, мам. Та перетягти його в окопу, виявилось завданням більш складнішим ніж мені здавалося. Його тіло лежало обличчям долілиць, а права рука гарнесеньким гачком вивернута вздовж спини. Я був смертельно втомлений мам. Я був достобіса втомленим. Механічно взявшись за цей «гачок», одним швидким рухом потяг його через себе в окоп. Мам, я ще ніколи не чув такого... Падаючи на спину, в моїх вухах пролунав жалібний хрускіт, наче хтось поруч зламав сухе гілля через коліно. Визволившись з-під його ваги я побачив, що накоїв. Мам, я зламав йому руку.Так! Я розумію, що йому вже не боляче, що це вже не мало жодного сенсу. Але!...сидячи на колінах поруч, я просив вибачення…я щиро просив вибачення в нього мам.А довкола, життя тривало, продовжувало набувати своєї краси. Вцілілі берізки вбирались у свої помаранчево - багряні шати, наче молодиця на весілля. Небо було такого ж кольору як і тоді в дитинстві – небесно блакитного. Де-не-де самотні білі хмарки, продовжували свій спокійний плин. Вітерець обережно дмухав. Природа не збиралась зупиняти, заради нас, свій перебіг сезонів. Осінь вказує на плин часу…плин життя. Вказує на циклічність всього живого на землі. Весна - літо…літо - осінь…осінь - зима…життя - смерть. Жовтий. Зелений. Помаранчевий. Янголятко. Ку-ку…тиша. Спокій.

«Коли я піду, не плач за мною

В обіймах Батька небесного буду Я.

Всі мої рани будуть зцілені,

І сорому не буде місця вже

Бо Батько знатиме моє ім’я.

Не важливо де ти мене поховаєш

Я буду вдома. Я буду вільний!

…Я буду вільний вже!»

Скоро побачимось мам! Твій Богданчик.

Останній лист до матері. Рядовий Лисенко Богдан Ігорович. Доброволець. 18.03.1995 – 24.10.2023 (Запорізький напрямок, село П’ятихатки).