Немов сокирки

Сокирки тендітні, як ``сьогодні``. Достатньо одного легкого поруху аби квіти осипалися. Так і в житті: час торкається до нашого ``безтурботного й щасливого`` та струшує його в минуле...

Ці польові квіти дуже любила бабуся. Вона засушувала пишні букети. А ще колоски: жито, овес, пшеницю... 

— Як будеш їхати додому, розділимо їх, — обіцяла, коли ми вперше разом збирали всю ту красу,— половина тобі, половина мені. 

Обманула. Сокирки точно не пережили б автобусів та електричок. Я тоді того ще не розуміла, але вона не могла не знати. Хоча, не обманула насправді, а трішечки схитрувала (завжди була в ній ця малесенька хитринка, але геть не зла). Половина колоскового букета мені таки дісталася. 

Та навколо пальця мене обведуть лише в кінці літа, а поки в нас повно інших важливо-квіткових справ. 

— Нащо нам іти на вигін з ножицями?

— Ти бери, побачиш...

Бабуся пильно обдивляється білі китиці під супровід мекання наших кіз, що пасуться неподалік. Нарешті обирає одну та відрізає:

— Дивись, ще біленьке. Шукай такі й зрізай. Пожовкле не годиться. 

— А нащо воно?

— Це деревій. Гарно допомагає, коли живіт болить.

— А просто зірвати — не варіант?

— Ну, спробуй, — посмішка людини, що знає: мене очікує провал.

Але все одно намагаюся зірвати цей кріп зі світу польових квітів (от не питайте нічого, мені здавалося схожим). Стебло боляче врізається в долоню. 

Далі мовчки орудую ножицями. 

Як виявляється, збирати трави треба після Івана Купала. А найкраще в ніч на свято, але поважну вчительку навряд добре сприйняли б під місяцем на вигоні, з ножицями... Те, що раніше перезрілих квітів значно менше і збирати було б швидше, ясна річ, нікого не цікавить. Бо час дуже важливий та й нічого я не розумію! Але нехай. 

На тому ж вигоні знаходжу молочай та підгодовую кіз. Вони його дуже люблять. Той, що самі їдять, точно не такий смачний, як з моїх рук! Ще їм подобається лизькати сіль та жувати мою сукню, але то вже інша історія. Зовсім не квіткова. Хоча... на тій сукні квіточки теж були... На відміну від уважності в мене, коли на пелюстках з тканини з`являлися дірки від зубів. 

Ось ми вже йдемо додому з повними торбами деревію. Розгорнемо по всьому дивану. Згодом дідусь принесе звідкілясь звіробій, я наріжу подорожника. А ще пізніше мене відпоюватимуть чаєм з того всього. Але це вже точно не квіткова історія. Точніше історія квіткова, а от передісторія  —  не дуже.

Краще піти зібрати букет для бабусі, а не розповідати про ту прикрість. Недалеко від дому он скільки красивих барвистих рослин!  Вистачить і козі, і людям, і мені. Вони простенькі, польові, але в купі такі привабливо-затишні, мов дитинство. Бабуся зрадіє і поставить у вазу. Бо сокирки аж зверху на шафі — то на майбутнє, аби взимку гріли. А от букет від онучки потрібен свіжий — так я міркую! 

Мине рік і багато що повториться. 

І ще, і ще, і ще... 

А потім якось настане літо, коли бабуся захворіє. Сокирки втратять колишню яскравість, букети — пишноту, трав`яний чай — ароматність, а кіз стане не так весело годувати, коли доїтиму їх сама. Все таке ж, все на місцях, але, ніби одяг, що прали багато разів, — геть вицвіле. 

Ще минуть роки — бабусі не стане, а невдовзі й дідуся. Дорога до їхнього дому почне заростати відсутністю потреби їхати туди.

Навколо осиротілого дому лишиться повно квітів, з яких вже не збиратиму букети, а на вигоні, де не буде наших кіз, жовтітиме деревій, бо наше ``сьогодні``, немов сокирки...