непідкореність

Вона полюбляла театр, бо там — ідеальний сценарій життя.

Сидячи по різні боки, безмовно дивилась,

як там хлопчина збирає ``вічність``, —

де від кожної дії пробирало хвилями дощу

і проростало глибоко коріння від забутого суму.

Вміла розривати світлом мовчання віршів

і тіні — від сказу до джерел вчорашніх днів.

До речі, у Неї, поміж ребер, — томи забутих книжок.

Листав день за днем (невідомий) колись померлий свідок.

Сліди опіків від крил його лишились назавжди.

Та втомлені очі Її ставали гріхом — тим, майже дорослим...

Для когось Вона була в образах музи смерті,

знищувала ліси безжалісної правди,

підкорювала останніх воїнів у надрах висот.

Мабуть, Вічна Королева епох?..

Та жила тільки у снах, плутавши реальність,

блукаючи у тисячах вогнях,

згадуючи про дітей майбутніх вистав.

Після зустрічі — королі, раби і навіть вигадані боги —

ніхто не припав до її душі.

Але не він...

Той божевільний в думках актор,

котрий нарешті зіграє цю роль.

І ось — кінець. Увімкнені ліхтарі.

Антракт, як завжди, недоречно настає.