Новий початок

            Заварюю каву. Неспішно вдихаю гіркий запах ще гарячого напою. Мозок концентрується на ароматі та гарячому відбитку на пальцях. Ставлю кружку і нарешті розплющую очі. Єдина вільна плямка на цьому столі тепер зайнята моєю кавою. Коли в останнє я намагалася навести тут порядок?

            Останнім часом я просто відсуваю те, що заважає подалі, натомість звільняючи місце для того, чому приділяю увагу в цей момент. Але не сьогодні. Нарешті маю намір прибрати гармидер. Набридло. Ноутбук, який непевно стоїть на коробці з печивом. Який за потреби я вмикаю, і ставлю на щось більш стійке або ж навпаки відсуваю подалі, разом з коробкою печива. Цікаво, чому я досі його не з’їла?!

            Малюнки складаю в окрему папку. Коли тільки почала малювати кожен аркуш обережно підписувала. А раптом потім хтось вирішить створити виставку імені мене і моїх малюнків?! Зараз же – дай Боже, хоча б не викинути то все, бо сил перебирати кожен аркуш окремо – немає. Фарби летять в ящик тумби. Порожні листочки займають місце у окремій папці на столі. Блокноти. Десяток блокнотів. Планер, для нотаток з книг, для нотаток з рукописів, для нагадування собі про те, яка я крута і як багато вже пройшла, консультації з психологом. Все стає за розмірами, перемішується за кольорами, зрештою лишається як є. Насправді мені пофіг на те, яким чином вони стоятимуть тут.

            Роблю ковток кави. Озираюсь. Ще б книжки розкласти. Якось розділити на прочитані, нечитані та ті, що вже треба комусь віддати. Але і це мене сьогодні не цікавить. Беру ручку, записую це на папірці і клею на стіну. Стікери з планами на майбутнє. Чергова спроба вивантажити терабайти пам’яті з мозку на папір і дати собі трохи простору. Таке як «записати малого до лікаря, донька робота, допомога по дому, коти, щеплення, лікування, нігті, косметолог, де взяти гроші, творчість, майстерність, масаж, йога, спорт, секс» - все зводиться просто до слів на окремих аркушиках паперу. До кожного з яких я маю придумати дію, щоб наблизити виконання цієї справи. Змінити план на дію. З розпачем усвідомлюю, що сьогодні дій я не хочу. Тому плани так і залишаться планами. Витираю пилюку зі столу.

            Нарешті сідаю. Відкриваю ноутбук і зависаю над черговим розділом рукопису. Аби я була героїнею фільму, на фоні б зараз грала тиха лірична музика, а я, можливо б. пила вино і з очей би струмені сльози. Можливо. Кава. Вже не гаряча. Якраз така, щоб насолодитись смаком. Шкода, що сьогодні я його не відчуваю.

            Пригадую фільми. Де завжди виникає запитання: як же так? Але ж все було добре. О, а по ній і не скажеш, завжди така привітна.

            Всі ж, мабуть, хоча б раз приміряли в якій ситуації сусіди скажуть про вас таку ж фразу?! Ні? Ну і добре. Я приміряла. Цікаво. Бо коли про людину починають говорити в минулому часі, вона чомусь обов’язково стає привітною. Посміхаюсь думкам. Комп’ютер засинає і мені доводиться знову вводити пароль, аби поринути в спогади, пов’язані з написанням цього уривку. Можливо, знову вивернути назовні власну душу. Згадати всі сказані слова. Повернути собі виплакані сльози. Або, що найкраще – нарешті відпустити це все. Проте останнє – навряд. Не може бути так, щоб мені нарешті стало легше. Ну не може.

            Відриваюсь від рукопису, коли сонце повертається до моїх вікон. Скільки ж часу я так просиділа? Свіжі правки видніються праворуч від тексту примітками для редактора. Залишилося якихось десяток сторінок. В порівнянні з тим, який об’єм вже зроблений, то ці сторінки можна взагалі залишити як є. Так би мовити «загадка від автора».

            Встаю, потягуюсь, кілька разів змахую руками, кручу головою, щоб нагадати тілу, що воно іще живе. Спина озивається болем. Все як завжди.

            Комп’ютер знову тухне і просить ввести пароль, нагадуючи мені для чого взагалі я його відкривала. Залажу в налаштування. Прибираю захист. Ще раз оглядаю чистий стіл. Усміхаюсь. Сонце нарешті зазирає у вікно кімнати. Ще кілька хвилин і тут неможливо буде знаходитися. Ночі такі холодні, а вдень на сонці неможливо перебувати.

            Зітхаю. Цікаво спостерігати як ще вчора мала мільйони планів і потрібно було все встигнути до певної дати. А сьогодні раптом все це стає не важливим. А може взагалі важливим і не було? Бо, якщо ти пробуєш, пробуєш, пробуєш і не виходить, то не так воно вже і треба? Може це просто не твоє?

            Засуваю стільчик під стіл. Добре, що прибрала. Так явно краще. Виходжу на балкон. Підставляю обличчя сонячним променям. Заплющую очі і на мить забуваю про все. Теплий вітер підкидає моє волосся, доносячи до мене ж аромат спрею для тіла з жасмином та грушею. Усміхаюсь. Люблю його.

            Десь заходиться гавкотом пес. Десь спрацьовує сигналізація. Хтось з сусідів починає голосно кричати. Видихаю. Прекрасний день.

            Ще трохи і я нахиляюсь вперед.

            «А так і не скажеш. Наче ж така привітна була. То все ваші комп’ютери. В наш час такого не було».

Кінець.