Осінні таємниці

Одного веселого дня, коли сонечко світило ясно, а пташечки співали дзвінко, йшла дівчинка своїм рідним і улюбленим містом. Її звали Лілі. Вона полюбляла осінь — за її барви та дещо містичний настрій, адже більшість днів були сірими, та вечоріти починало швидше… 

Цей яскравий день раптово змінився туманом та сірістю. Дівчинка йшла з коледжу своєю звичною дорогою, що пролягала через ліс. Вона завжди обирала цей шлях, аби  швидше добратись додому. Але цього разу звичне стало дивним і навіть трохи містичним.

Вона побачила, що посеред лісу, де завжди була одна доріжка, раптом зʼявилось ціле роздоріжжя. Три стежки: звичний поворот ліворуч, який вів до вулиці Левенґрот, де вона мешкала, та дві нові — такі дивні і незнайомі.

Лілі завжди любила пригоди, тож вона вирішила дізнатись куди ведуть нові стежки. Вона обрала доріжку праворуч та грайливо пішла нею. Минуло приблизно тридцять хвилин, коли вона помітила що почало темнішати.

Дівчинка подумала що повернеться завтра зранку до лісу — тим паче, що попереду вихідні та купа вільного часу. Але коли обернулася  — злякалася.

Довколо стало тихо та ліс ніби зімкнувся, ховаючи стежину якою йшла Лілі. Вона була шокована та налякана. Але, це був лише початок. Коли Лілі пішла поміж дерев, звідки прийшла, вона почула дивний звук — наче хтось зітхнув у тумані. Її пройняло відчуття чужого погляду. Вона почала бігти, бо страх огорнув її повністю.

І раптом сталось надто дивно — нога застрягла у багнюці. Це було неможливо, адже дощу не було, а земля довкола залишалась сухою.

Та багно почало підніматись вгору по її нозі. Лілі відчула, що не може рухатись. Вона намагалась вирватись, але болото підіймалось дедалі вище.

Воно дійшло до шиї, до голови… і раптом — застигло.

До ранку Лілі вже не було видно — лише камʼяна постать стояла посеред лісу. На її холодному плечі проступив надпис: “Не ходіть, дітки, по лісу гуляти — бо вас зʼїсть ліс… і я“. 

Минуло кілька днів. Лісом прогулювалась компанія друзів — веселі, безтурботні, їх сміх лунав далеко між дерев. Вони йшли стежкою та побачили камʼяну постать. Спочатку ніхто не зрозумів, що це таке. Але коли підійшли ближче — побачили обличчя. Це була Лілі.

На плечі статуї виднівся надпис: “не ходіть, дітки, по лісу гуляти“

Один із хлопців нахилився, щоб роздивитися ближче, і саме тоді земля під його ногами почала тріскати. З-під неї виступило багно. Воно хлюпнуло вгору й потягло хлопця донизу.

Друзі закричали, намагалися витягнути його за руки, але марно — багно тягнуло сильніше. І тоді, крізь їхній крик, пролунав глухий, моторошний сміх.

Вони озирнулися — і за їхніми спинами піднялася двометрова постать. Щось жахливе, спотворене, мовби створене з перемішаних багна, плоті й крові. Воно стікало згустками, повільно рухаючись уперед. Але Джон, один із компанії, мав при собі ніж. Не роздумуючи, він спритно кинув його просто в монстра.

І тоді істота почала кипіти зсередини — наче її тіло перетворювалося на палаюче болото. Вона кричала, виривалася, а м’ясо й кров розліталися на всі боки. Багно стікало додолу, залишаючи лише пар і тишу.

Компанія стояла, не вірячи очам. Потім хтось озирнувся — і помітив стежину, якої раніше не було. Вони рушили нею, сподіваючись вибратися з лісу. Кам’яна постать Лілі зникла. Доріжка вивела їх до самого початку роздоріжжя. Але просто на їхніх очах ліс почав знову заростати, змикаючись за ними, ніби ніколи не існував жодних інших шляхів. Хлопці були перелякані, та мовчки рушили знайомою стежкою — тією, що вела до вулиці Левенґрот.

Вийшовши з лісу, вони завмерли: біля свого дому стояла Лілі. Усміхнена, жива. Вона весело махнула їм рукою.

— Привіт! Як справи, хлопці? 

Ніхто не промовив і слова. Вона лише усміхнулась, глянула в бік лісу й тихо промовила:

— Осінь завжди тримає свої таємниці.

Потім повернулася й повільно зникла в тумані.