Останній день Твоєї Осені

Як же тепло від кожної малесенької і непомітної для себе думки. Думки про тебе. Я живу для тебе і так само робив ти, не зважаючи ні на які непорозуміння та проблеми. Я дихаю заради тебе, але ти цього вже не можеш зробити, бо легень немає. Я існую, бо так хотів ти, мій кленовий листок, і все-таки ти теж продовжуєш для мене існувати…

Продовження таке гнітюче… Продовження нашого спільного існування десь мимоволі заблукало, і тепер цей зигзаг нашої долі далеко за іншими світами. І де ти сам? Де ти? Де ти є?

Моє блукання поміж хрестів та пам’ятників на цвинтарі навряд чи закінчиться щасливим моментом, коли я зустріну тебе. Я усміхаюсь, коли відчуваю тебе за спиною, бо не хочу щоб ти бачив мене засмученою, коли я обернусь. Та тебе ніколи за спиною не буває.

Якби можна було, я би поклала тебе в кишеню. Постійно торкалась тебе, коли хотіла б. Виймала б на світло та дивилась у твої очі, які сама й придумала тобі. Але ж ти не зміг перетворитись на мій талісман. Точніше, я не змогла тебе на нього перетворити.

Ти пішов. Та чи жалієш ти про це? Тепер ти десь у минулих миттєвостях мого життя.

Мій коханий, милий, рідний. Я так хотіла віддатись у твої обійми, щоб ти власним подихом зваблював мене… Я не встигала бути твоєю, бо життя…життя лилося вниз, як з водоспаду вода, летіло та хапало мене за руки, штовхаючи кудись. Туди, де час був мізерною пісчинкою, загубленою у повсякденному житті.

Я твоя. Твоя пір’їнка, яка падає на землю, і яку ти своїми легенькими поривами знову підіймаєш у повітря.

Ти зник в одну мить, в одну й ту саму мить, коли це було можливо.

Кохаю тебе.

Ти будеш завжди моїм. Останній день Моєї Осені.

І знову треба чекати дев*ять місяців...


1 грудня 09 р. (00:01)