Останній вирок року

Кінець грудня — це не дата. Це стан.Повітря густіє від підсумків, а тиша між святами звучить голосніше за будь-які салюти.Я сідаю навпроти свого січневого «Я». Він ще без зморшок від розчарувань, у нього чистий погляд і надто рівна спина. Він тримає в руках рік, як запакований подарунок, і не знає, що всередині — ніж чи тепла ковдра.— Ну що, — питає він, — ми впорались?Я мовчу. Бо правда не любить поспіху.Я згадую, як він обіцяв бути сміливим. Як легко йому було вимовляти слова «потім», «ще встигнемо», «цього року точно». Він не знав, як важко тягнеться «завтра», коли сьогодні вже надломлене. Не знав, що деякі мрії не помирають — вони просто тихо переходять у хронічний біль.— Ти боявся? — питає він далі, і в цьому питанні ще немає докору.Так, я боявся. Боявся втратити людей, яких усе одно втратив. Боявся зробити крок — і стояв. Боявся бути слабким — і став черствим. Я ніс рік, як повну чашу, але часто розливав її не від удару, а від власних рук.Я розповідаю йому про ночі, коли тиша кричала. Про рішення, прийняті із втоми. Про слова, які так і не були сказані, а тепер уже нікому.Він слухає уважно. Йому боляче, але він ще не вміє ховати біль за іронією.— То навіщо все це було? — нарешті каже він. — Навіщо я починав?Я дивлюся на нього довго. У цій миті — весь суд, усі вироки й помилування.І тоді кажу правду, якої сам боявся весь рік:— Щоб ти став мною.Не сильнішим. Не кращим.А живим.І в цю секунду я розумію кульмінацію всієї драми:найсуворіший суддя цього року — не час, не обставини і не інші люди.Це я сам.А вирок ще не остаточний.