Паломництво. Діти Діоніса.

«Потенціал Кийлова, як рекреаційного місця дуже великий. Ось чому це село щороку приваблює до себе сотні приїжджих…» (с) Вікіпедія

Кийлів. Здавалося б, це просто селище в Бориспільському районі, котре розташоване на мальовничому березі Канівського водосховища. Але для жителів міста Бориспіль і сіл, що поруч, дане слово і місце, скрите під цими шістьма літерами, носить більш величний і навіть сакральний характер. Кийлів — це своєрідна Мекка для всіх любителів алкоголю будь-якої міцності, моральної і, звичайно, фізичної розпусти, котрих ми часто називаємо гордим словом «відпочинок». Здебільшого саме за таким відпочинком з’їжджаються паломники з усього Бориспільського району, немов брацлавські хасиди на могилу цадика Нахмана в Умань восени. Звичайно, трапляються люди, які не піддаються гіпнозу, з міцною психікою, твердою позицією та зазвичай хворобами нирок і печінки, котрі принципово їдуть в ці чудові місця, щоб ловити рибу та вбивати качок.

             А місця тут без перебільшення прекрасні. Сосновий ліс, розбавлений липами, яворами та могутніми прадавніми дубами, що межують із казковими березовими галявинами, котрі раптово виринають з хащ лісу і так само раптово зникають. Подорожуючи цими місцями, ти мимоволі згадуєш прочитані в дитинстві казки і підсвідомо переносишся на сторінки тих книг. Здається, що ти зараз побачиш єдинорога, що самотньо пасеться за смугастою берізкою і зникне в непробивних хащах, побачивши тебе. Або, можливо, зараз із якоїсь шахти під журавлиною вийдуть на поверхню семеро втомлених гномів зі своїми незмінними атрибутами гірняків. Може зараз на галявині з’явиться Котигорошко зі своєю важезною булавою або Вінні Пух з Поросятком та Тигриком, або ще якийсь казковий персонаж навіяний пам’яттю.

Підходячи ближче на галявину, ми зустрічаємо не чарівних героїв, а лише сліди перебування духовно розвинених паломників, котрі виглядають як пачки з-під цигарок, сухариків та чипсів (обов’язкова їжа паломників). А також пляшок від різних алкогольних напоїв, серед яких найбільшу популярність мають пиво і горілка. Нерідко зустрічаються залишки багаття, імовірніше, загашене найбільш поширеним способом — зі свого природного брандспойта групою пожежників-аматорів.

Але попри все, коли підходиш до берега Дніпра, то відчуваєш всю його могутність і силу, здатну надавати голодним рибу й одночасно топити їхні кораблі. Насичені сині води, над якими височать гірчичні кручі із зеленими змішаними лісами, вершечки котрих на собі тримають блакить безмежного космосу, всіяну круглобокими хмарами. Цей пейзаж створює надзвичайно милу людському оку палітру фарб. Іноді ловиш себе на думці, що заради таких краєвидів і варто жити. Головне — не опускати голову до берега, адже там ми знову знайдемо сліди перебування людини розумної, ще й скупчені за всі роки існування селища. Повітря тут завжди свіже й легке, з нотами хвої, риб’ячої лузги, річкових водоростей, розпеченого вугілля, а також незмінним присмаком перегару, що витає між деревами, мов злий дух, і спонукає зробити рішучий крок до найближчої наливайки.

             У гурта «Пирятин» в пісні під назвою «Аватар» є наступні рядки:

«…Я п’ю усе, що вітер принесе,

І хай мене поб’є люципер,

Цей організм усе перенесе,

Якщо і дотепер він не помер…»

             Ці рядки ідеально вписуються в кийлівську концепцію відпочинку. Бо пити в Кийлові — це аксіома, яку десятиліттями підтверджують молодші наукові співробітники пліч-о-пліч з професорами цього алкоінституту. Між іншим, вживати алкоголь в Кийлові необхідно не тільки для того, щоб навести фокус і перестати плутати друзів із деревами, а ще й тому, що це хоч і не писаний, але закон. Якби в нас країна поділилася на штати, то в Кийлові обов`язково був би свій штат. І в їхньому законі неодмінно було б записано, що кожен громадянин, заїжджаючи на територію штату, має вживати алкогольні напої. Йому дається дві години на знаходження дачі, будиночка чи розкладання намету, інакше його очікує суворе покарання. В Кийлові їздив би «ПП» — але це не «патрульна поліція», а «п’яний патруль», озброєні точним алкотестером. Вони б зупиняли рівноходячих, задували і, в разі знаходження тверезого, забирали його в «оп’янитель», де змушували б пити дешеве тепле пиво і слухати пісні Діми Коляденка, допоки він не признає свою провину. Потім би відпускали із фразою «І щоб тверезим я тебе тут більше не бачив!». Славнем цього штату, впевнений, була б вищезгадана пісня. Це, на жаль, утопія, тож повернемось до реальності.

             А реальність полягає в тому, що одного чудового дня до мене потрапили ключі від дачі в цьому древньому поселенні, на якій вже декілька років нікого не було. От я і вирішив зібрати паломників і дістатись до цих святих місць. Найголовніший атрибут, без якого сенс поїздки пропадав, як кораблі в Бермудському трикутнику, я взяв на себе і декількома дзвінками замовив найбажаніший напій завсідників лавки в мене на районі і на даний час нами — горілочку в десятилітровому сімейному пакованні. Цей продукт вже давно на підпільному ринку, ніхто не знає звідки він береться, в ньому щоразу інша кількість градусів, кожен раз з новими присмаками, але зі щоденним підняттям цін на алкоголь цей продукт займає все вищу і вищу сходинку в топі улюблених напоїв українця, поступаючись лише воді й пиву.

Ми не будемо поглиблено розглядати вранішні збори, котрі мали відбутися о 9-й ранку. Фактично вони так і відбулися, за виключенням декількох персонажів. Перший — це наш водій з найбільшим багажником, який маринував шашлики до третьої ночі, тому йому можна було б пробачити двогодинне запізнення, але ми цього не робитимемо. Другий просто чудово проспав три години, тому йому теж ніяких потурань в моральному сенсі. Адже їхнє запізнення залишило великий рубець на психічному здоров’ї всієї групи голодних і ще духовно не просвітлених людей.

             Дорога — це ще одне випробування, котре має пройти кожен, хто жадає наблизитись до Кийлівського святилища. Якби Софокл був нашим сучасником, то до свого епосу про подвиги Геракла обов’язково додав би тринадцятий подвиг «Геракл і пекельна дорога до Кийлова». Ця дорога, як і більшість інших в нашій країні, має властивість сходити з першими снігами, але залишає втричі глибші ями, ніж були минулого року. Тож для людей, яким хоч трохи шкода свого авто, ця дорога дійсно схожа на витвір самого диявола.

             Якщо ви група самураїв, що не мають власної колісниці, але мають непереборне бажання власноруч доторкнутися до високого й духовного, то у вас є два варіанти: перший — упіймати попутку, другий — їхати автобусом. Одразу хочеться вибрати перший варіант, котрий манить своєю загадковістю і великим вибором. Але, скажу з власного досвіду, що різноманіття мотлоху на дорогах Неньки може, й обов’язково зіграє, з вами злий жарт. Нам якось дістався замучений довгим понурим життям УАЗік, що пережив чотирьох генеральних секретарів і стільки ж президентів, поруч з яким іржавий Ікарус раннього угорського виробництва видається комфортабельним Volvo. При думці про другий пункт нашого списку з пам’яті одразу виринає той самий страшний Ікарус. Його підлога щедро вкрита шматками лінолеуму, поклеєного умілими руками радянських майстрів у гаражних кооперативах, а також жерстяними пластинами, що стирчать з різних боків, найімовірніше, приклепаними туди, щоб приховати недоліки у вигляді іржавих дірок.

Вранішній контингент на зупинці досить цікавий і різноманітний. Це і молоді матусі з дітьми, що їздили в дитячу поліклініку і тепер повертаються додому. Це і вже не молоді вантажники з ринку, що заліковують головний біль чверткою. Незліченна кількість бабусь, котрим ніколи не спиться і вони щодня їздять на ринок й везуть з міста курчат, гусей, індиків та поросят. А також молоді відпочивальники, серед яких свого часу були й ми, ті, хто ще не зрозуміли всю магічну силу тих місць, у які направляються, і до останнього тримають в грудях надію, що все пройде культурно і охайно, не знаючи, що на них уже поклав своє всевидяче око дух Кийлівських лісів.

От так з матюками і ритмічним перекочуванням керма в різні боки, щоби не вскочити в один із тих кратерів, ймовірно залишених якимось таємничим метеоритним дощем, котрий не помітили астрономи, ми добралися до нашої святині. Котра, на відміну від храму Аполлона із п’єси класика «Павлік Морозов», розташована досить вдало, між пляжем і наливайкою. Позаяк географічно генделик трохи ближче ніж пляж, то і відвідуваність у нього вища.

Після приїзду кожен зайнявся якоюсь справою: дівчата підмітали поли, протирали столи і мили стакани, а чоловіча стать вивозила сміття з подвір’я, котрого накопичилось за декілька років по коліна, розхитували заіржавілий замок на воротах, щоб припаркувати автомобілі, а також розпалювали мангал, бо пора давно обідня, а ніхто ще й за сніданок не брався. Ці всі заняття не завадили нам невимушеним легким рухом розкрити блок пива і приглушити «рідким хлібом» голод, що розігрувався з кожною хвилиною все сильніше.

             Через деякий час всі автівки припарковані, ліжка розподілені, стіл накритий, шашлик засмажений. Під натхненні погляди паломників, котрі зібралися біля храму і завмерли в очікуванні появи свого пророка, із темної пащі морозильної камери повільно, але впевнено з’явилася горілка, грайливо пускаючи бісики присутнім. До речі, оскільки славетного нектару у нас не дуже зручна упаковка на велику сім’ю, рідину необхідно заздалегідь розливати по пляшках. Тара в наявності була лише з-під мінеральної води, тому за допомогою маркеру на ній з’явився напис «Ріднесенька», щоб в стані шаленого вранішнього зневоднення випадково не перенаситити себе живильною енергією. Морозний туман від пляшок повільно розповзався столом, даруючи свіжість і розбурхуючи уяву. Іній на пляшці ріднесенької колючками впивався в шкіру, спонукаючи швидше розливати горілку в чарки. Загусла рідина повільно тягнулася, наповнюючи змістом пустку, що довгий час панувала всередині келихів. Приємне булькотіння давало нам зрозуміти, що обід буде ситним і цікавим. Дійсно, м’ясо було неперевершено смачним і соковитим, за що ми ще раз хочемо пробачити кухареві за вранішнє запізнення, але знову не будемо.

             Через деякий час до нас приєднався Сергій, він же Дені, з двома подругами. Сергій — це друг Анатолія, з яким у них, окрім гаркавості, є ще багато спільного, наприклад тяга до незрозумілих, часто дурних і майже завжди непередбачуваних вчинків. Дені вперше приєднався до нашої комуни, бо чомусь йому захотілось відпочинку саме в цьому заповіднику моральних і фізичних розрух. Найімовірніше, якраз симпатія Дені до моральних та фізичних розрух і манила його до цих місць, як сирени вабили своїм чарівним співом аргонавтів, щоб потім роздерти їх на частини та зжерти.

             Складу короткий опис наших авантюристів. Дені, з яким ми вже трохи знайомі — харизматична персона, любитель хіп-хопу, циганських пісень і гурту «Рукі Ввєрх», завжди у пошуку пригод. Толя — не менш харизматичний персонаж, теж любить пригоди, неочікувані вчинки, автоперегони і, що зовсім не пов`язане з останнім, свою Волгу. Богдан, Іра та їхній син Вадим — сімейна пара, котра, однак, не дуже любить засиджуватись вдома. Дмитро та Ірина — пара, що не так часто з’являється в нашому середовищі, але завжди вдало. Роман і Катя — наші давні друзі і водночас пара, Роман уособлює собою рідкісний підвид паломників, що не п’ють і при цьому не мають проблем зі здоров’ям. Ще один Роман, котрого далі за текстом називатиму Ромою для уникнення плутанини — любитель усіх видів рибальства, професор токарного станка і гордий власник ВАЗ 2106, котрого лагідно називає «ластівка», хоча я б знайшов більш слушні слова, що не пов`язані з пташиним світом. І Я — ваш скромний автор, що не гидує ні пригодами, ані моральною, ані фізичною розрухою.

             Отже, обід, як це часто буває при наявності достатньої кількості алкоголю, їжі та приємної компанії, плавно переріс у вечерю. Знову смажилося м’ясо на мангалі, але через те, що Зевс саме в цей день вирішив дарувати рослинам живильну вологу, вимушені були ховати мангал і самих себе під парасолями, що зовсім не псувало нам настрій. Я одягнув чудовий дощовик жовтого кольору і став схожий на містера Хайзенберга з відомого серіалу, але, не згадавши жодної епічного вислову даного персонажу, завжди підходив до столу з фразою «Let’s cook bitches!», хоча вона й належить Джессі Пінкману. Зловісний нектар продовжував наповнювати наші організми, все більше розбавляючи нашу кров, як невмілі руки алкаша-початківця розводять спирт, вливаючи його в воду і, звісно, перебільшуючи з градусом.

             Почалася обов’язкова стадія будь-якого сучасного алкомарафону — селфі. Зростання градуса алкоголю в крові активізує у людей тягу до фотографування своїх власних, далеко не тверезих, облич на фоні розкиданих по столу пляшок і брудного посуду. Здавалося б, для чого це робити? Адже якість і наповнення тих світлин здебільшого годиться лише для прадавніх стендів із підписом «Їх розшукує міліція». Та відповідь досить проста — ми хочемо закарбувати той момент, коли ми були щасливі. Немов закис азоту в тачку Домініка Торетто, алкоголь вприскує ендорфін в кров і нам здається, що цей момент найкращий, й ми знову захочемо згадувати ті емоції, переглядаючи фотографії.

             Далі настав час уявляти себе учасником шоу «Голос країни» і намагатись виконати пісні краще за оригінального виконавця. Нам захотілось свіжого повітря, попри те, що веранда, на якій ми сиділи, була повністю відкрита з трьох сторін для всіх вітрів, як ніс фрегата «Гетьман Сагайдачний». Тому ми вийшли на двір, де зручно розташовувався ще один стіл, не забувши прихопити з собою «Ріднесеньку», і почали давати концерт, драйву якого б позаздрила більшість сучасних попзірок. Спочатку Сергій виконував якусь композицію в стилі Снуп Дога, але власного виробництва. Слова він вигадував на ходу і більшість з них не несли жодної інформації. Це були здебільшого склади з букв, виданих вбудованим в Сергія генератором випадковостей і скомпонованих тим же генератором. Загалом слова нагадували якийсь діалект фінської, але це звучало цікаво та хіп-хопово.

             Після Снуп-ді-о-даблджі наша творчість зробила неочікуваний віраж, як капітан Титаренко, зіграний Леонідом Биковим, на Як-2, і повернула в бік фольклору колоритної й екстравагантної меншини — почалися циганські пісні. На щастя, що хоч не на їхній рідній мові, бо могли випадково накласти на когось прокляття.

             Покінчивши уявляти себе представниками древнього кочівного народу та переспівавши весь їхній плейлист, що знаходився у нас на телефонах, капітан Титаренко зробив ще одне піке і приземлився в 90-х роках минулого століття, на які приходився пік популярності групи «Рукі Ввєрх». Оскільки диск-жокеєм в цей вечір був Дені, то зовсім не дивно, чому наш уявний Як-2 летів саме таким маршрутом. Сєргей Жуков знав, як зацікавити слухача не надто складним текстом про «дєвчьонкі» і «юбчьонкі», а також модним для тих років саундом. Тому до програми нашого концерту додалася дискотека 90-х. Найактивнішими учасниками цього руху, звісно, були ми, три любителі дуркуватих пісень і рухів — Сергій, Толя і я. Через деякий час сили почали покидати професійних танцюристів, наче капітан свій лайнер, котрий випадково посадив на мілину: повільно, але неминуче. Зрештою було вирішено завершити концерт і повернутися до трапезної.

             Трохи пізніше, помітивши, як деякі гості цього чудового маєтку починають нудьгувати, мною була висунута геніальна, як мені здавалося в той момент, пропозиція: зібрати залишки чар-зілля і всією групою Кийлівських туристів направитися на дамбу для подальших гулянь в більш романтичних умовах. На моє щире здивування, більша частина нашої компанії погодилася на цей експромт. Збори пройшли блискавично швидко. Роздані цінні вказівки тим, хто вирішив залишитись на охороні нашого помістя. І наша компанія, як піонери через тайгу, рішуче ринула крізь пітьму на пошуки пригод. А пригоди, як виявилось, ховались зовсім поруч.

             Крокуючи, як солдати на параді, й виспівуючи на все горло українські народні пісні, наш загін швидкого алкореагування, напакований всім для блискавичного усунення зневоднення та нудьги, помітив автомобіль, що стояв посеред дороги. Картина була схожа на кадр із серіалу «Цілком таємно»: самотнє авто з увімкненими фарами і відчиненими дверцятами, в салоні теж пусто. Невже і справді водія викрало НЛО? Ці місця бачили вже стільки різних дивних речей, що поява летючої тарілки не була б чимось надзвичайним. Згодом ми помітили двох осіб з ліхтариками, що снували неподалік узбіччя. Наблизившись, ми зрозуміли, що то не Малдер і Скаллі, а Роман з Катериною, котрі нещодавно покинули нашу вечірку. Зрозуміти їх не важко, адже тверезим слухати наші концерти доволі складно.

             На наше запитання «Панове, що трапилося?», яке, найімовірніше, звучало як «А ти якого хріна тут робиш?», Роман відповів, що стався нещасний випадок — він збив живу істоту. Цією істотою був заєць. Цей заєць виявився таким міцним пацаном, що на автомобілі відбив державний номер, який відлетів швидко й неочікувано, як Віктор Федорович взимку 2014-го. Але на відміну від «легітимного», номер вирушив не у Ростов, а в невідомому напрямку. Шукали ми його всією компанією слідопитів добрих хвилин 30, після чого Роман сказав, що повернеться зранку для більш детальних пошуків при сонячному світлі. Тож ми почали обстежувати невинну жертву обставин, власних амбіцій і страхів.

             Зайчика, звісно ж, було шкода, але у всіх в голові виникло одразу одне і те ж слово — дичина. Ми, піднесені ідеєю, що в нас буде свіжина, швидко попрощалися з організаторами дорожньо-транспортної пригоди і, мов на крилах, полетіли назад до нашого тимчасового помешкання. Дені очолив колону, тримаючи здобич перед собою, мов Вільгельм Телль. Входили на подвір’я з високо піднятими головами, немов повернулись з тижневого полювання і забезпечимо м’ясом все селище. Всі спантеличено дивилися на нас, наче несли не зайця, а мощі святого Франциска. Ми відчували гордість і радість, що обставини склались саме так.

             Але ця радість тривала не дуже довго. Принаймні для мене. І ось чому. Виникла проблема: потрібно розібрати дичину. Позаяк єдина людина, котра, на мою думку, знала як це робиться — Рома, наковтавшись за цілий день вражень і «ріднесенької», мило спав в просторому салоні своєї «ластівки», то вся надія лишалася на Сергія. Він — людина діла, тому, нікого не запитуючи, вже підвісив за задні лапи зайця і, розгулюючи навколо, вимахував гостро наточеним ножем. Деяке занепокоєння викликав факт, що в Дені це перший досвід знімання шкіри з тварини. Але хвилювань жодних! Нектар, що вирував у нас всередині наповнював кров адреналіном, а серце рішучістю.

             З чого починати таку делікатну процедуру? Завдяки підказці з залу, ми дізнались, що спершу потрібно спустити бідоласі кров через маленький надріз на шиї. І от настав кульмінаційний момент того вечора. Я, як су-шеф, слухаючись наказу шеф-кухаря Дені, тримаю зайця за вуха, а він, сповнений геройством і жагою крові, замість того, щоб зробити невеликий надріз, почав розмахувати ножем, немов японський самурай катаною в битві при Сіроямі. Раптом я відчуваю, як ніж торкнувся кістки на руці і характерний звук. Лезо настільки гостре, що я не відчув як воно розрізало шкіру. В цей момент підходить Богдан і посміхаючись запитує:

             — Ну що, виходить?

             Я, підіймаючи праву руку, частина якої над великим пальцем стала схожа на вивернутий вареник з вишнею, кажу:

             — Ага, виходить!

             Вишневий сік нетерпляче розтікався рукою, додаючи яскравих барв й без того гарній картині.

Потім почався ланцюг із різноманітних індивідуальних і колективних рухів та подій, завдяки котрим я зрозумів, що не важливо яка ти людина — супермен-вікінг чи бичаче лайно, не важливо якого ти віросповідання, національності чи класової приналежності, якщо в тебе є справжні друзі, то вони не покинуть тебе в біді і витягнуть з будь-якої сраки, попри її глибину. Так вийшло і зі мною.

Отже, шоковані дівчата не розгубились і почали зупиняти кров підручними засобами. Цими засобами виявився туалетний папір, але це краще ніж нічого. З автомобілів дістали всі аптечки. Навіть з Роминої ластівки, котра була зачинена, Толя примудрився дістати аптечку, не розбудивши того сплячого ховраха. Відкриті аптечки виявились такими ж корисними, як і закриті, тому до рани продовжили притискати туалетний папір і різне більш-менш чисте ганчір’я.

Майже всі в той момент часу займались моїм спасінням: хтось переривав аптечки і автомобільні ладники в пошуках корисних медикаментів, хтось моніторив в інтернеті найближчі медичні пункти та аптеки, хтось побіг будити сусідів, щоб дізнатись із їхніх сонних вуст, де найближча амбулаторія, хтось затискав рану, намагаючись призупинити потік живильної рідини із мого організму, і лише Сергій, всупереч загальній метушні, продовжував самовіддано займатися своєю справою, як Микола Іванович Пирогов під час облоги Севастополя англо-французькими військами. Він поставив собі ціль — розібрати зайця, і вперто рухався до неї, не звертаючи увагу ні на що. Така відданість справі заслуговує на повагу.

Через кілька хвилин у мене запаморочилось у голові, а кінцівки заслабли. Вільною рукою вчепившись в поручень, стояв згорблений, немов фламінго, але тримався і намагався жартувати. Раптом я бачу двох красивих дівчат, але мені в очі б’є світло і я не бачу їхніх облич. Вони щось говорять, але вуха немов заклало і я не можу їх почути. Вони простягають до мене руки, я торкаюсь, вони теплі і ніжні. Вони ведуть мене, навколо світло і тиша… Я починаю чути якийсь гул, як від потяга, що наближається. Цей гул поступово наростає, він все сильнішає. Гул перетворюється в щось знайоме. Так, це — слова. Хтось щось говорить, хтось щось каже мені. Але я не бачу хто. Так, це точно до мене. Так, я вже майже чую ці слова! Так, я чую їх, це — матюки?

Несподівано я бачу навколо себе Іру, що тримає мені руку в повітрі з притисненим туалетним папером до рани, Богдана, що тицькає мені якусь пляшку до носа, Сергія, що витанцьовує навколо зайця і інших наляканих друзів. Всі спантеличено дивилися на мене згори вниз, адже виявилося, що я лежу на підлозі. Мій напівсвідомий мозок, отримавши інформацію про навколишні події, трактував її по своєму і видав єдине можливе і правильне, як йому тоді здавалось, питання:

— Ви що, мені руку відрізати зібрались?

Почувши регіт, мозок заспокоївся і почав краще аналізувати ситуацію. Але час йшов, кров не зупинялась, а я міг знову втратити свідомість. Тому Анатолій вирішив, що зволікати нам не можна, і ми в чотирьох — я, Іра, що міцно стискала мою руку, Дмитро і Толя запакувались в авто і вирушили в найближчий медпункт, що виявився в сусідньому селі. Насправді й досі дивує той факт, що в селищі, яке має таку прекрасну славу, не лише немає медпункту, а й навіть жодної нічної аптеки. Впевнений, якби поставили цілодобову аптеку біля клубу, могли швидко озолотитися на продажі бинтів, контрацептивів і медичного спирту.

Завдяки корисній штуці — навігатору в телефоні, наше товариство швидко знайшло розташування медичного пункту. Ми вийшли з авто, постукали у двері, але у відповідь почули лише гавкіт собак, що лунав в далечині. Дмитро, який від нервового перенапруження сп’янів ще більше, не витримав і почав грюкати ногами. Толя, своєю чергою, вирішив зайти з флангу, і з фразою «Щяс!» зник у темряві. Через кілька хвилин із пітьми донісся знайомий гаркавий голос:

— Зараз відкриють!

За дверима було чути якесь шарудіння, вочевидь жінка не поспішала нам відчиняти. Вже потім стало відомо, що вона прокинулась в той момент, коли Толя наполовину проліз у кватирку, тому її спантеличення і зволікання було досить обґрунтованими. Імовірно, вона сприйняла нас за наркоманів, що перебувають в активному пошуку «барбітури». Тому її запитання звучало доволі логічно:

— Мені що, міліцію викликати?

— У нас поранений! — вибігаючи з-за рогу будівлі, прокричав Толя.

Дівчина трохи зацікавилася й запитала крізь все ще замкнені двері:

             — Що у вас там?

             Я, намагаючись вкласти якомога більше змісту в найменшу кількість слів, але зробити інформацію доступною і зрозумілою при мінімальних часових і енергетичних затратах, видав найчіткішу і найзмістовнішу відповідь, яку зміг згенерувати на той момент:

             — Пиздець!

             Іра вирішила прикрасити мою скупу відповідь і додала:

             — У нас ножове!

             Я почав виправляти, що в нас просто поріз, бо на ножове вона б копів точно викликала. Зрештою, двері вона відчинила, подивилась на нас і сказала, майже як Мєдвєдєв в Криму пенсіонерам, типу «Нічим допомогти не можу», «Вам потрібно на приймальний покій», «Тримайтесь там», «Хорошего настроєнія», «Здоров’я». А приймальне відділення лише в центральній лікарні в обласному центрі. Імовірно, вона просто не захотіла нам допомагати, бо нахріна воно їй потрібно? Дмитро сильно розлютився і почав експресивно виясняти що це все таке. Але часу на з’ясування відносин не лишалось, тому мені довелось вільною рукою затягувати його в авто, а потім ще половину дороги заспокоювати. До слова, дорога та ж сама — розвалена бомбардуванням чи метеоритним дощем траса, але на адреналіні вона здалася німецьким автобаном, так швидко і рівно ми по ній промчали. Знайти раціональне пояснення цього феномена вчені не можуть і досі. Шосе цієї весняної суботньої ночі було абсолютно пустим, бо дійсно, є багато цікавіших занять, ніж катання дорогами, які, по відчуттях, були прокладені тут за часів Римської імперії. Хоча, якби їх клали римляни, то дороги однаково виглядали б краще, ніж зараз.

На самому в’їзді в районний центр у нас у всіх зіграло «двадцять одне», а особливо у Анатолія, який був за кермом у тому стані, що прописується в правилах дорожнього руху, як десять тисяч гривень штрафу або вилучення водійського посвідчення. Адже перед нами обабіч дороги, сяючи, як новорічні ялинки на площі, стояли два Пріуси нової поліції. Затамувавши подих, ми максимально швидко, але згідно з правилами, промчали повз і лише через хвилину видихнули. Дивовижний симбіоз жорстокої невдачі та надзвичайного везіння. Героїзм Анатолія кудись подівся, тому далі ми добирались до лікарні різними провулками, що їх знають лише бродячі собаки.

Першим в лікарню залетів наш відчайдушний водій швидкої. Не знаю, що він там сказав, але поки ми зайшли, то нас вже зустрічали дві медсестри з інвалідним візком, котрі почали силоміць мене туди садити. Оскільки я не схожий на ветерана другої світової, то опирався, але Толя, який, як не дивно, був за кермом візка, умовив мене сісти в цей чудомобіль. Сидів я в ньому не довго, приблизно секунд п’ять, адже ми з Ірою, яка досі тримала мою руку, не пролазили в приміщення крізь двері разом із нашим транспортом. До речі, Ірина весь час від самого порізу до приходу чергового хірурга ні на секунду не відпускала мою руку, щоби хоч якось призупинити кров. За це їй окрема подяка. Я потім жартував, що ми з нею тепер пов’язані однією кров’ю. Правда, ця кров — моя.

Мене швидко уклали на операційний стіл, друзів заслали в аптеку, а медсестри пішли готуватися до надзвичайно складної операції. Мабуть, пішли хильнути ще по чарчині, адже хірург, що мене зашивав, виглядав не на багато тверезішим за мене. Та й зашив він мене, як почеревину перед копченням, але, звісно, це було краще за той вишневий вареник, що був раніше. Вже коли хірург з чистою душею пішов допивати свій заспокійливий напій, а медсестра обробляла свіжесенький шов, дещо за вікном операційної досить голосно гупнуло. Медсестра висунула припущення, що це мої друзі за нами підглядають. Але я заперечив, сказавши, що мої таким не займаються. Я помилявся. Як потім стало відомо, Анатолій вирішив закадрувати для історії картину, де я лежу на операційному столі. Але, по-перше, він забув вимкнути спалах, по-друге, не врахував закон всесвітнього тяжіння і особливості місцевості. Адже гравітація матінки планети Земля саме в цьому місці впливає на людей з більшою силою. Саме під її дію потрапив Толя і впав, а не через алкоголь у крові, як могло випадково здатися.

Все пройшло досить швидко: рука зашита, пов’язка накладена, я врятований. Більше інвалідний візок як альтернативний транспорт для пересування мені ніхто не пропонував, що трохи ображало мою чутливу натуру. Наш персональний автомобіль швидкої допомоги був припаркований прямісінько біля входу у відділення. Біля відкритого багажника легко впізнавалися образи моїх рятівників. Вони смачно потягували пиво, вочевидь, за моє здоров’я, до яких, недовго думаючи, приєднався і я. Далі було вирішено автомобіль до ранку не чіпати, залишивши його біля лікарні. А ми, викликавши таксі, попрямували до Толі, оскільки ключі від своїх домівок окрім нього ніхто з собою не взяв. Лікар Анатолій запропонував підняти рівень еритроцитів в крові за допомогою пляшечки кількарічного Мерло, на що всі із задоволенням погодились. Адже що може краще завершити до краю насичений пригодами, болем, страхом і сміхом день, ніж пляшка сухого червоного?

P.S. «Все, що відбувається в Кийлові, залишається в Кийлові!» (с) Дені.