Паломництво. Жертва Посейдона

Рома прокинувся від яскравих сонячних променів, що з кожною хвилиною все більше нагрівали важке повітря всередині його автомобіля. Шия та поперек нили від сну в незручній позі, адже салон ВАЗ 2106 не розрахований на довге перебування в авто. Кожен рух віддавав болем десь глибоко в середині голови, а губи і язик, за відчуттями, нагадували дно давно пересохлого озера.

Перше запитання з низки наступних, що виникло у Роми, було про місце його ночівлі. Однак, він швидко знайшовся з відповіддю: Рома прокинувся в авто, оскільки поєднання голосної музики з не менш голосними тандемами голосів заважали нормально відпочити організму, сили якого почали закінчуватися якраз в розпал вечірки, а машина надавала хоч який-небудь затишок і спокій.

Витративши близько хвилини на боротьбу із силою тяжіння і розмову з собою, Рома виповз через праві задні дверцята і вирушив у напрямку до туалету. Сонце вже піднялося достатньо високо і всіма силами прогрівало вологе травневе повітря, висушуючи виноградне листя й траву під ногами після вечірнього дощу. Теплі сонячні промені приємно пестили шкіру обличчя, а очі, звикаючи до яскравого світла, розгледіли зламані стебла чистотілу і кульбаби, що неприродньо розпласталися на ґрунті. Рома бачив цей краєвид неодноразово, але зараз чогось бракувало. Так а що тут могло бути, чого наразі немає? Ворота на місці, дерева теж, хащі навколо не змінили свого розташування, ось старий пень, ось сліди від автомобілів. Стоп! А де самі автівки? Адже вчора на цьому місці стояли ще дві.

За старою звичкою Рома дістав з кишені цигарки, але закурити не наважився через пустелю, що розсипалася горлянкою, тому прийняв рішення вирушити на пошуки якої-небудь живильної рідини в напрямку будиночка. Роззирнувшись, навпроти передніх дверцят він помітив те, чого там точно не мало бути, і від чого лоб покрився краплями холодного поту — на залізній рамі висіло розп’яття. Поганий зір надавав можливість розгулятися Роминій фантазії. Затуманений похміллям мозок видав версію, згідно з якою вночі люди допилися до того, що впіймали і розіп’яли кота, як Ісуса, аби той спокутував усі всесвітні котячі гріхи. Підійшовши ближче і краще навівши фокус, Рома помітив під грішною твариною відро, з якого стирчали сірі заячі вуха. Стало зрозуміло, що товариство не перетворило затишний шматок Кийлівської землі на Голгофу, а ймовірно було на полюванні, чи то з-за нудьги, чи то з-за раптового приступу голоду.

З подальшим просуванням по території кількість запитань лише росла. На терасі Рома помітив, що підлога та двері забруднені плямами крові. Між іншим посеред столу, теж в плямах крові, знаходилися дві розкриті, немов пащеки у бегемотів, аптечки, нутрощі яких сумбурно розкидані навколо. Можливо, вночі Ромині товариші не ходили на полювання, а навпаки знайшли пораненого звіра і за допомогою лікарських препаратів хотіли його врятувати? З неприхованим подивом він впізнав аптечку з власного авто, позаяк замикав свою залізну ластівку, коли відходив до сну. Існує два варіанти розв’язання цієї задачі: або це місцевий Девід Блейн за допомогою вуличної магії проник в автівку, або настільки міцний богатирський сон накрив вночі, що він проґавив злом власного транспорту. Врешті терези Роминих сумнівів схилилися в бік останнього варіанту.

Могильна тиша стояла на території кооперативу — вітер зник, листя на деревах не ворушилося, птахи зловісно мовчали, підкреслюючи трагічність моменту. Навколо ані душі. Здавалося, якийсь страшний катаклізм стався вночі, що винищив всіх мешканців селища, або змусив їх втікати, покинувши свої речі і залишивши брудний посуд. Саме серед такого покинутого посеред столу брудного посуду, Рома знайшов свій рятівний круг — пляшку з нанесеним на неї маркером словом «Ріднесенька». Важкий від похмілля мозок закипав від роздумів про можливі варіанти розвитку нічних подій, тому похмелитися в даній ситуації було розумною ідеєю.

Навкруги лише довколишня тиша здавалася живою, своїми щупальцями огортаючи все навколо і стискаючи Рому в холодних обіймах. Сонце зникло. Можливо, заховалося за хмару, а, може, просто щезло. Світ навколо став сірим. Холод невидимими рухами огорнув ноги і почав підійматися вище до колін, збільшуючи краплі поту на лобі та все більше заплутуючи думки. Важкою рукою, пересилюючи заціпеніння від страху, Рома наповнив чарку й максимально швидким рухом — щоби не залишити тремтячим рукам і найменшого шансу розлити рятівну рідину — випив горілку. Він відчув приємне тепло, що опускалося стравоходом, воно розповзалося тілом і звільняло кінцівки від обіймів холоду. Рома заплющив очі, щоб насолодитися першими за цей ранок приємними відчуттями. Раптом він почув пташиний спів та шурхіт листя. Рома розклепив повіки, по зіницях вдарило яскраве сонячне проміння, котре пробивалося крізь виноградне листя. Лише одна чарка змогла повернути до життя ціле селище!

Відчувши полегшення, Рома запалив цигарку, котру дістав з пачки ще біля авто. Густий тютюновий дим, що він випускав ніздрями, робив його схожим на розлюченого бика із Диснеївського мультфільму. Але Рома був не розлючений, а спантеличений. Питання про те, що тут вчора трапилося досі залишалося без відповіді. Нескінченна кількість варіантів не давала спокою і безперервно роїлася в його голові.

Від потенційного божевілля Рому врятував шурхіт в нетрях будиночка. За декілька хвилин у дверях з’явився Богдан, заразно позіхаючи.

— Доброго ранку! Хлопці ще не повернулися?

— Доброго! Які хлопці і звідки? — щиро не розуміючи, запитав Рома.

— Ааа, це ж ти все проспав вчора! — згадав Богдан.

Далі, наливши собі і Ромі по чарці, Богдан коротко переповів події минулого вечора: як вполювали зайця, як його намагалися білувати, як Олександру порізали руку і як, врешті, поїхали до лікарні.

— Як поїхали? — дивувався Рома. — Вони ж всі були п’яні, мов чопки!

— А хіба це коли-небудь когось зупиняло? — питанням відповів Богдан.

— Та ні, не зупиняло. Якось я теж пішов спати в автомобіль до Анатолія посеред вечірки, — почав згадувати історію Рома. — Прокинувся від істеричного сміху власника авто, яке на всіх парах мчало по селу, а Саня з диким виразом обличчя кричав у кріслі поруч, намагаючись хоч якось зупинити ошаленілого водія. Так що, дійсно, дивуватися тут немає чому.

— Я так розумію, що до тебе на зв’язок вони теж не виходили? — вирішив уточнити Богдан.

— Вірно розумієш.

— Я намагався додзвонитися, але у всіх телефони вимкнені. Сподіваюся, що в них все добре! — поділився переживаннями Богдан.

Деякий час, хлопці мовчки сиділи і палили цигарки. Сонце повільно повзло небосхилом, все більше наповнюючи веранду терпкими сонячними променями.

— О, а де решта людей? — ураз Рому осяяло, що окрім Богдана він сьогодні ще нікого не бачив.

— Мої сплять, Роман з Катериною ще ввечері поїхали додому, четверо виїхали з рятувальною операцією, ну а Сергій рано вранці покинув наш маєток. Я крізь сон чув, як його авто завелося.

— А він чому поїхав? — тепер Рома помітив відсутність автомобіля Сергія, що стояв по іншу сторону двору.

— Хто зна. Може, совість замучила, а може тому, що я вчора йому розповів по чому в Одесі руберойд!

— В сенсі? — не зрозумів фразеологізм Рома.

— Та виписав пиздюлів! — уточнив Богдан. — Бо руку різонув, Саня кров’ю стікає, а він із зайця шкіру знімає. Головоріз, бляха! Правда, нічого мені не сказав, а мовчки спати пішов.

— Цікаво. Може він за пивом поїхав? — висунув припущення Рома.

— Буде видно, — видихаючи гіркий тютюновий дим, тихо відповів Богдан.

          В той самий час, за двадцять шість кілометрів на північ від хлопців, розплющив очі Олександр. Цю дію виконати йому було не просто. Кількість випитого вночі алкоголю давалася взнаки і важким ярмом давила на все тіло. Каламутний погляд крізь припухлі повіки розгледів незвичні для нього меблі. Великий внутрішній простір кімнати свідчив про те, що Олександр знаходиться не в затишному Кийлівському будиночку.

Спроба піднятися вилилася в нестерпний біль, що охопив увесь череп і, несподівано, праву руку. Олександр поглянув на неї, потім лівицею протер очі, намагаючись хоча б трохи розвіяти туман перед собою, оскільки права кисть виявилася повністю забинтованою. Нарешті в його млистий розум почали пробиватися промінці пам’яті. Він пригадав вчорашній вечір, зайця і п’яного хірурга. Від спогадів головний біль почав посилюватися. Здавалося, що в черепну коробку насипали оберемок цвяхів і гарно струснули. Підіймаючись з дивана, Олександр відчув, що болить геть усе його тіло. Вочевидь, це був наслідок вечірніх танців. Він посміхнувся від приємного спогаду про вчорашню дискотеку, але лиш на мить, адже цвяхи із середини голови безперервно намагалися вилізти назовні.

З перекошеним від болю обличчям Олександр вийшов у передпокій. Двері на кухню були відчиненими, біля столу він розгледів Дмитра. Олександр не знав, який саме він зараз має вигляд, але Дмитро виглядав точно не краще.

— Добрий ранок! — вичавив із себе Олександр.

Дмитро у відповідь зміг лише махнути рукою. Його обличчя наразі передавало весь віковічний смуток українського народу. Дмитру всього двадцять п’ять років, але зараз він був схожий на Григорія Чапкіса в останні роки життя. На звук з-за одвірка з’явилися ще дві постаті: Анатолій та Ірина. Іра зовсім не змінилася після останньої зустрічі. Зате Толя став схожим на Міккі Рурка після чергової пластичної операції.

— Доброго здоров’я! — привітався Анатолій.

Вочевидь організм Анатолія легше переносив сьогоднішнє похмілля, ніж Дмитро, котрий вже втретє не зміг донести ложку з цукром до чашки з чаєм.

— Та яке тут в сраку здоров’я? — не підтримав висловлювання друга Олександр. — Дайте щось попити.

Товариство взялося чаювати і відновлювати в пам’яті втрачені кластери. Життя цього ранку було важким, але вони мали повертатися до компанії Кийлівських любителів мисливства. Олександр зауважив, що ніхто не дзвонить поцікавитися як пройшла операція, але виявив свій телефон вимкненим, як і решта товаришів. Поспіхом підзарядивши мобільні, друзі викликали таксі, щоб дістатися до свого імпровізованого автомобіля швидкої допомоги.

— Солідне амбре! — оцінив перегар хлопців таксист.

— Та трохи перебрали вчора, — почав виправдовуватися Анатолій, що сів на переднє сидіння.

— Та, — каже водій, — це ще нормально. От у мене нещодавно випадок був цікавий. Стою я, значить, біля залізничного вокзалу чекаю на замовлення. А ніч була вже. Мабуть, година перша. Раптом помічаю на горизонті двох красунь. Вони тротуаром не йшли, а летіли, мов поліетиленові пакети. Такі ж брудні, пом’яті і рухалися схоже.

— Видно щось святкували, — поділився здогадками Анатолій.

— Та в тому районі завжди якісь карнавали. Прямо тобі Ріо-де-Жанейро!

— Це точно, — з посмішкою підтвердив Анатолій.

— Так от, ці карнавальні танцівниці підпливають до авто, різко відкривають двері, ввалюються на заднє сидіння і командують: «Поїхали!» Я глянув, а очі в них жили своїм окремим життям, немов у хамелеонів. Ну, то й кажу їм: «Поїхали». Завів двигун, газую, але з місця не рушаю. Коротше, покрутив кермо і погазував так хвилин десять. Повертаюся і кажу панянкам: «Приїхали!» Ті зраділи, кинули мені декілька «червонців» і розчинилися в ночі.

— Легкі гроші, — зауважив Анатолій.

— Але й вони не повернулися. Значить, приїхали куди хотіли. До речі, ми теж приїхали! — доповів таксист.

Друзі подякували водію за цікаву історію й швидку доставку та пішли до свого авто. Сонце стрімко прямувало до зеніту, на своєму шляху висушуючи листя і спраглі тіла наших мандрівників.

Вертаючись до храму, окропленого кров’ю, приятелі дивувалися факту, що лишилися з колесами після нічної поїздки цією дорогою, де ями подекуди могли поглинути скутер разом із водієм. Паралельно вони розмірковували, як їх зустрінуть друзі.

Друзі зустріли їх гучним хропінням. Але мандрівники це зрозуміли не одразу. Спочатку їм здалося, що в будиночку працював дизельний генератор, бо шум і вібрація були відповідними. Понишпоривши по кімнатах, вони знайшли Рому і Богдана на різних ліжках в довільних позах. Рома між пальцями тримав цигарку, певно перед сном хотів насолодитися приємною гіркотою тютюну, але сил на цей маневр вже не вистачило. Богдан заснув напівсидячи біля стіни, а тепер сповз на бік і пускав слину в застелене простирадло. Стало очевидно, що хлопці не могли впоратися зі своїми розхитаними нервами, тому вдалися до перевіреного методу заспокоєння і, здається, дещо перестаралися з дозуванням. Але, направду, вони виглядали спокійними.

Більше в будиночку нікого не було. Тому друзі вирішили трохи прибратися і теж злегка заспокоїти свої нервові системи. Небесне світило вже перетнуло свій екватор і помалу котилося на захід, сором’язливо визираючи яскравим промінням з-за білих хмарин. Птахи продовжували виспівувати солодкі мелодії, перелітаючи з гілки на гілку, а комахи безперестанку дзижчали над головами, нагадуючи, що травень перебуває у розквіті своїх сил.

За декілька годин вся компанія вже знову була разом за святковим столом. Точніше, залишки компанії, адже Сергій так і не вернувся. Натомість з пляжу повернулася Іра, дружина Богдана, разом із їхнім сином Вадимом. Друзі навперебій розповідали свої спогади з минулого вечора. Разом голосно реготали та щиро дивувалися. Рома, якому нічого було додати про нічні події, зауважив посудинку із зеленими перцями, котру не помічав вчора, і вирішив дослідити її вміст. Перчинки здавалися безпечними, тому Рома щедро прикрасив ними чималий кусень хліба і відправив до рота, про що негайно пожалкував. Вмить компанія замовкла. Всі мовчки дивилися на Рому, котрий спочатку голосно кашляв, а згодом почав випльовувати перці на серветку. Оніміння товаришів перетворилося на сміх, коли Рома з диким виразом обличчя і червоними круглими, немов у пугача, очима, почав руками махати біля рота, намагаючись остудити те жерло вулкана, що розповзалося ротовою порожниною. Ірина теж почала махати хустинкою біля його обличчя, тому Рома став схожий на боксера в кутку рингу перед останнім раундом. Обличчя в нього було відповідне — щоки і лоб пашіли, з очей струменіли сльози, а перекошений рот застиг в одній позі. Від нокдауну його врятував Олександр, котрий хвацько ухопив пляшку горілки і наповнив бідолашному чарку. Рома випив, скривився, і лише за хвилину зміг вичавити із себе:

— Це що, бляха, було?

— Халапеньйо, — помітивши ємність з перцями, відповів Анатолій, — я про них згадав вчора ввечері, але ти, мабуть, вже спав.

— Мабуть, — через силу вимовив Рома. Кожне слово йому віддавало болем у горлянці і силувалося перерости в кашель.

— У нас в селі був сусід, звали Вася «Камбала», — почав розповідати історію Дмитро, — обличчя мав приплюснуте і баньки лупаті.

— Як Рома зараз, — поділився спостереженням Богдан. Всі, окрім Роми, засміялися.

— Дійсно, трохи є схожість, — погодився Дмитро і продовжив: — Так той Вася мізки пропив ще в дитинстві. У них вся сім’я була неблагополучна, але Василь навіть на їхньому фоні вирізнявся. Одного року в діда мого вродили дуже гарні перці — розміром з кабачок, а пекучі, мов саме пекло.

Під час останньої фрази Рому помітно сіпнуло. Дмитро посміхнувся і повів далі:

 — А дід як раз таке гостре й любив. Ото наллє тарілку борщу, вріже сала і перець той в прикуску гризе, мов огірок.

— То може дід і чарку пив під таке діло? — розливаючи горілку, запитав Анатолій.

— Аякже! Три чарки за обідом — то закон, — підтвердив Дмитро і випив з друзями. Закусивши салом із огірком, він продовжив:

— Прийшов якось той Вася і каже діду: «а дай і мені того перцю». Дід дав одного, той ухопив і десь побіг. За декілька хвилин вискакує з-за рогу будинку і позує перед дідом: штани спущені, а на свого стручка одягнув ту перчину червону. Діда то не сильно здивувало, бо що той «Камбала» придурок всім давно відомо, а от що перець пекучий, то Вася не одразу здогадався. Але досить швидко. Секунд за десять танцювати він перестав, ще за п’ять почав голосити «Ой, ой, ой!», скинув перчину і зі спущеними штанами так і побіг до ставка, світячи навсібіч голою дупою. Коротше, із води він до вечора не вилазив.

— Як я його розумію, — співчутливо промовив Рома. Товариші знову розсміялися.

— До діда він після того більше не приходив. А згодом вони всією сім’єю переїхали в сусіднє село, то я вже і не знаю як він, той Вася «Камбала», — підсумував Дмитро.

— До речі, про камбалу. Ми на риболовлю сьогодні йдемо? — Рома згадав про свої рибальські снасті, що вже понад добу томляться в багажнику.

— Та звісно, ми ж обіцяли, — відповів Дмитро. Решта друзів неохоче закивали головами.

Місце для риболовлі розташовувалося з іншої сторони дачного кооперативу на старому дебаркадері. Перед виходом Рома перевіряв комплектність і цілісність снастей, а Олександр і Анатолій наявність достатньої кількості випивки і закуски. Анатолій сказав, що для такої виняткової події він захопив із собою дещо особливе, чим розбурхав уяву решті компанії і додав інтриги цьому затишному вечору.

— А ми на що ловити будемо? — дорогою поцікавився у Роми Олександр.

— Як це «на що»? На воблер, звичайно. Я ж лише спінінги брав, — видно, що Ромі це запитання видалося дурним.

— А, ну так, звісно, зрозумів, — Олександр намагався переконати не так Романа, як себе, але було видно, що нічого він не зрозумів. Дмитро та Ірина посміхалися, слухаючи цей діалог, Анатолій удавав, що нічого не чув, бо зрозумів він не більше за Олександра. Богдан, Іра та Вадим не виявили ентузіазму до риболовлі, тому лишилися на хазяйстві.

— Хтось знає метод ловлі риби «на сухаря»? — обірвав хвилинне мовчання Олександр.

— Тобто ловля на сухе вино? — вирішив пожартувати Анатолій.

— На цей метод можна впіймати лише п’яниць з пляжу, — теж віджартувався Олександр. — Ні, на шматок засушеного хліба. Знаєте?

Друзі майже синхронно захитали головами з боку в бік.

— Метод дуже простий і ефективний, — почав розповідати Олександр, — беремо, власне, сухар і класичні сімейні труси. Заходимо у воду по пояс, спускаємо труси до колін, а між своїх «булок» затискаємо сам сухар і чекаємо. Для підвищення ефективності можна робити плавні рухи тазом, що має привабити рибу. І от, коли здурілий від такої прикормки карась жадібно накинеться на вашого сухаря, ви маєте максимально різким рухом одягнути труси і стрімко вибігти на берег. Все, карась у ваших руках! Точніше — трусах.

— От бляха, прикро, що ми хліба не взяли, можна було б одразу протестувати цей метод, — витираючи сльози від сміху, мовив Дмитро.

— Але є один нюанс, — вирішив уточнити Олександр, — варто прикривати однією рукою свої принади, бо є шанс впіймати рибу ще і на свого воблера.

— Але з іншої сторони — це два карасі одразу! — зацікавився методикою Роман.

— І оральні пестощі як бонус, — Анатолія теж зацікавила така риболовля.

Отак сміючись і на ходу вигадуючи різні унікальні методи, товариші підійшли до місця риболовлі. Територія була охайною і доглянутою — видно, що це приватна власність. Покошеним газоном із різних сторін тягнулися декілька вимощених гладеньким камінням стежок, котрі сходилися в єдину біля головної святині цих місць — наливайки. Це місце мало велику популярність серед місцевих, тому столи і альтанки майже ніколи не пустували. Високі дерева з широкими густими кронами дарували рятувальну тінь спекотними днями, а пишні квіткові клумби пестили око різноманіттям форм і барв. У блакитних водах Дніпра, серед м’якого полиску хвиль, мов привид комунізму, застигла велетенська бетонна брила дебаркадера. Його спалене і розграбоване тіло — неживий осередок колишньої епохи — нагадувало про час, коли люди вірили в різне міфічне, на кшталт соціалізму. Зараз же він слугував прихистком для місцевих птахів і чудовим місцем для риболовлі.

Прибувши, приятелі одразу зайняли зручні позиції та взялися готувати інструменти до роботи. Роман, Дмитро та Ірина розклали спінінги і обрали по кольоровому воблеру для заманювання риби. Олександр і Анатолій зайнялися важливішою справою — дістали стакани, воду і закуску, котру акуратно розклали на поліетиленовому пакеті. І ось нарешті розкрилася головна інтрига вечора — Анатолій дістав свій обіцяний напій. У сімсотп’ятдесятграмовій пляшці соковитий бурштиновий нектар еротично загравав з присутніми. Він сяяв під сонячними променями немов древній артефакт, відлякуючи злих духів і приваблюючи чайок, що вже вимальовували в повітрі кола над ним. Приємної форми пляшка, увінчана барвистою етикеткою, натякала на елітарність напою. Друзі із неприхованою цікавістю спостерігали, як Анатолій відкорковує алкоголь і наповнює його вмістом пластикові стакани, що вишикувалися бетонною поверхнею дебаркадера, немов солдати на плацу в очікуванні командира.

— За шикарний улов! — протягуючи стакан з інтригуючим напоєм, виголосив тост Анатолій!

Друзі, під приємний акомпанемент пластикових стаканів у вигляді хрускоту, повторили за Анатолієм слова, мов заклинання — тихо, але впевнено. Кожен сподівався, що цей напій приємно здивує смакові рецептори. Вони виявилися майже правими. «Здивував» — неодмінно, «приємно» — аж ніяк. Хлопці одразу згадали, що окрім елітних алкогольних напоїв бурштиновий колір має також і сеча. Смак був відповідним. Друзі навперебій потягнулися до пляшки з лимонадом, щоб перебити багатий і яскравий смак напою.

— Що це, бляха, за хрінь? — першим наважився запитати Дмитро.

Олександр і Роман зі скривленими обличчями запитально дивилися в очі Анатолію, який вже тримав пляшку в руках і уважно вивчав зміст етикетки. Ірина відмовилася куштувати цей напій, що врятувало її самопочуття і зберегло гарний настрій.

— Пишуть, що це віскі, — не підіймаючи очей, мовив Анатолій. — Ще й односолодове… Ааа, ось воно що! «Made in India» — написано знизу маленьким шрифтом.

— Мабуть, воду для цього віскі добрі індуси брали з Гангу, — говорячи слово «віскі», Олександр зобразив у повітрі руками лапки.

— Де ти це чудо надибав? — поцікавився Рома.

— Та спокусився на акційну ціну в одному супермаркеті, — винувато промовив Анатолій.

— Ми одного дня осліпнемо з-за твоїх акцій, — іронічно підмітив Олександр.

— Так що, піти за горілкою, а цю хрінь викинути? — розчаровано запитав Анатолій.

— Яке викинути? Наливай по другій і нумо рибу ловити! — скомандував Олександр.

Друзі розсміялися і ще раз випили, але цього разу лимонад тримали напоготові. Усі товариші, окрім Олександра і Анатолія, взяли у руки вудилища і зайнялися справою, заради якої сюди прийшли. Вони вправно закидали приманку у водойму і робили її проводку, намагаючись привабити рибу. Олександр сказав, що біль в руці не дає змоги міцно тримати спінінг, тому він вирішив займатися не менш корисними справами — чекати на улов і приносити рибалкам чарки із божественним нектаром. Анатолій підтримав друга в цій непростій і амбітній задачі.

Риболовля відверто не йшла, тому двоє наших товаришів, аби розвіяти нудьгу, почали фотографувати рибалок і свої обличчя, що вже давно набули алкоголічного шарму — з почервонінням носа, припухлістю шкіри та мандрівним поглядом. Також вони фотографували природу. Оку й фотокамері було за що зачепитися: чарівлива річкова блакить, мов тиха мелодія, поважно стелилася навсібіч. Серед прикрас — біле латаття і жовті глечики, що ніжно погойдувались біля берега. А також сніжні вітрила невеличких яхт, котрі стрімко бігли річищем, намагаючись обігнати негоду, що рішуче наближалася. Адже з-за обрію невпинно сунувся величезний грозовий фронт, який своєю округлістю і масштабом нагадував космічний корабель прибульців із фільму «День незалежності». Видовище було страхітливим і в одночасся достобіса привабливим.

Наші друзі змагалися у майстерності виробництва панорамних світлин унікального природного явища, не забуваючи про основну місію — наливати собі й приятелям елітний індійський шмурдяк. Ця вельми приємна справа приспала пильність товаришів, тому вони не звернули увагу на вітер, що підступно нарощував свою силу й розносив поверхнею дебаркадера пусті пластикові стакани, недбало полишені Анатолієм напризволяще.

Попри відсутність улову, Рома не полишав спроб впіймати якусь норовливу рибину. Його надзвичайно захоплював сам процес, від якого він відволікався лише задля того, щоб випити. Постійне підживлення організму алкоголем, навіть тим, що вважається найелітнішим серед фанатів Шиви, неминуче мало датися взнаки. При наступній відчайдушній спробі закинути ліску з приманкою, неочікувано сильний порив безсовісного вітру перетворив самого Романа в наживку і вкинув у воду разом зі снастями. Друзі почули гучний плескіт води, немов від пірнання горбатого кита. Позаяк ареал проживання цих величних тварин не охоплював у себе води Дніпра, то всі зацікавлено обернулися поглянути на причину шуму. А ця причина з дикими матюками вже гребла однією рукою в бік дебаркадера. В іншій руці, високо над головою, він тримав спінінг, наче козак Війська Запорозького шаблю під час боротьби з Московським царством. Після кількасекундного ступору, друзі кинулися витягати Рому з води.

— Спінінг бери, спінінг! — кричав Олександру Роман. Він, мов Джек Доусон, відчайдушно намагався врятувати із обіймів крижаної води свою Роуз.

Поки Олександр обережно примощував вудилище чимдалі від краю, Дмитро з Анатолієм, плазуючи по бетону, мов свіжовиловлені соми, витягали пірнальника. Рятувальна операція пройшла досить швидко і вже за лічені хвилини Роман знову під собою відчував твердість радянського бетону.

Космічний корабель прибульців стрімко наближався, щохвилини все більше поглинаючи небесну блакить й лишаючи по собі бездонну темряву. Із чорних глибин до берега норовливим вітром приносило холодні краплі дощу. Рома не був змерзлюхом, але і моржування не практикував. Тож приятелі швидко зібралися і рушили назад — у теплі обійми свого тимчасового дому, аби Роман справді не повторив сумну долю Джека Доусона.

Першим ділом, після того, як Рома переодягнувся в сухе — він випив з друзями по чарці зігрівального еліксиру. Приємне тепло розтікалося судинами, струшуючи зі шкіри наслідки запливу в холодній воді. Після того як зникло оніміння пальців, Рома взявся розбирати мобільний телефон, якому не пощастило бути в кишені штанів під час купання його власника. Друзі уважно спостерігали за роботою майстра і дарували цінні поради.

— Треба покласти телефон в рис, — впевнено мовив Богдан, — він гарно витягає вологу.

— От тільки рису у нас немає, я вже перевіряв, — не відриваючись від витирання деталей телефону ганчіркою, відповів Роман.

— Зараз щось придумаємо, — з цими словами Анатолій зник у нетрях помешкання.

— Із тим рисом завжди якісь проблеми. Хотіли ми колись приготувати суші, — почав згадувати Олександр, — а рису немає! По правді, інших інгредієнтів теж майже не було. В наявності був лише норі — водорості оті чорні. Але на суші ми вже були налаштовані. Перевіривши вміст холодильника, зрозуміли, що вони в нас будуть дещо нетрадиційні. Адже єдиною стравою з рисом були голубці.

— Цікаво, — Роман відірвався від телефону і теж уважно слухав рецепт.

— Отже, — продовжив Олександр, — розклали ми той норі, намастили щедро голубцем. Червоної риби, креветок і філадельфії, як ви розумієте, у нас теж не було. Тому за начинку нам слугували мариновані огірки і сало.

— Екстравагантно, — надав свою оцінку Дмитро.

— Смак теж був досить екстравагантний, але під горілочку пішли ті суші непогано, — Олександр замовк і задумався. Вочевидь він згадував незвичний смак тих авантюрних ролів. Від тиші компанію врятував Анатолій, що стрімко увірвався на веранду, наче ураган Катріна в Новий Орлеан. Він поклав на стіл перед приятелями три пачки «Мівіни» та із задоволеним виразом обличчя сів за стіл.

— Зголоднів? — запитав Роман і далі продовжив займатися протиранням телефона.

— Ні, це тобі — замість рису. Теж має спрацювати і витягти вологу з девайсу. Приправу обереш на свій смак, я люблю курячу гостру, — друзі розсміялися, але загалом погодилися з планом Анатолія.

Пітьма, що бігла вслід за величезною НЛО-подібною хмарою, масивними долонями міцно обхопила будинок. Вона проникала з усіх шпарин, намагаючись обгорнути собою мешканців. Але завдяки індійському бурштиновому еліксиру в парі із частим промовлянням заклинань у вигляді тостів, компанія друзів сяяла із середини, а їхнє тепло підігрівало холодне грозове повітря навколо.

Пішов дощ. Важкі краплі дріботіли покрівлею, дахами автомобілів, виноградним листям, поступово нарощуючи темп. Ці ритмічні звуки нагадували стукіт барабанів одного із корінних народів Африки під час жертвоприношення. Сьогодні обійшлося без кровопролиття. Єдиною безневинною жертвою Посейдона став мобільний телефон. Він самотньо і безнадійно визирав із миски наповненої в’єтнамською локшиною швидкого приготування. На його чорному дисплеї віддзеркалювалися обличчя друзів, що безтурботно гомоніли, пригадуючи останні декілька днів, вщерть насичених подіями, що залишили не лише рубці на тілі, а й гарячий відбиток на серці. Подіями, що поволі дрейфуватимуть важкими кораблями біля берегів пам’яті.

Падав дощ. Він змивав сліди людей на піску, роблячи пляж знову незайманим. Змивав розлитий індійський віскі з кострубатої поверхні дебаркадера, що струменем стікав у темні води могутнього Дніпра. Змивав з бруківки засохлу кров — лишаючи позаду всі турботи й негаразди, даючи змогу розпочати нову історію з чистого аркуша.