Паща в лісі

Здавалося, у тої ночі не було початку. Ось вона сидить біля вогнища, у компанії гомінких друзів та брата, поміж гілками просочуються сонячні, ще теплі, промені осінніх днів, повітря полонять аромати шашлику та свіжих домашніх помідорів, а вже за мить — під її ногами розсипаються перші пожовклі листочки та потріскують невеличкі гілочки. Навколо темінь і навіть трохи туману. Рина не могла згадати, чому і на скільки давно покинула табір. Вона пішла після заходу сонця, чи просто йшла так довго, що ніч встигла поглинути ліс?.. Можливо, дівчина заблукала, хоча їй так не здавалося. Щось ніби вело її вірною дорогою, кликало, манило до себе! Он вже вдалечині видніється силует того самого загадкового «чогось», ще якихось кілька десятків метрів і…

— Рино, ти що, спиш? — легенький дотик долоні брата до плеча здався болючим штурханом.

— Дідько, Вадику, не обов’язково так турляти!

— Та ти ледь-ледь носом землю не заорала, — хлопець не зрозумів, що такого зробив і навіть трохи образився на відверто агресивний випад дівчини.

— Я… Вибач, мабуть, справді задрімала. Мені просто наснилося… — вона вже збиралася розповісти про все, що побачила, але спіймала на собі зосереджено-схвильовані погляди друзів і передумала — зупинило раптове розуміння того, на скільки несуттєва дурниця цей її сон. — Ммм… Вже щось нічого не можу пригадати.

Далі відпочинок на природі продовжився у звичній атмосфері. Друзі смакували шашлики, співали пісні під гітару, сипали жартами та моторошними історіями, які, втім, у такій великій компанії не мали жодних шансів лишитися страшними, бо найменші зачатки страху одразу придушувалися смішними, а подекуди навіть несусвітніми дотепами. Втім, Рина вже не була частиною цих веселощів, бо думками витала дуже далеко від них.

* * *

Дівчина ніби збожеволіла, коли настав час лягати спати. Принаймні саме такої думки тримався Вадик. Вона поривалася піти кудись глибоко в ліс, шукати щось незрозуміле, ігноруючи будь-які аргументи не робити цього. Це тривало так довго, що звуки із сусідніх наметів встигли злитися у гучну симфонію дружного хропіння.

—Гаразд, я здаюся. Роби, що хочеш, — хлопець показово відвернувся від неї й заплющив очі. — Я сплю.

А Рині двічі повторювати не потрібно. Вона одразу вибралася назовні. Хлопець був впевнений, що дівчина не наважиться наодинці швендяти нічним лісом, а отже, щонайбільше трішки позлиться, справить потребу і врешті решт повернеться спати. Однак, минав час, а Рина так і не з’являлася. Вадик вилаявся собі під носа і виліз з намету.

Коли він нарешті знайшов її, та, немов загіпнотизована, крокувала в невідомому напрямку. Жодні слова не змогли спинити дівчину. Здавалося, що вона знову перебуває у своєму сні й цього разу Рина точно дійде до місця призначення. Все, що лишалося хлопцю — супроводжувати її у невідомість.

Дівчина розуміла, що поводиться дивно й нерозумно, але не могла опиратися поклику чогось невідомого. Те щось одночасно наказувало знайти себе і додавало сил, аби впоратися з цим завданням. Рині, що вже почала забувати, яке то відчуття, коли в тобі скільки енергії й наснаги, це навіть подобалося. Вона ніколи не вірила у подібне, але якщо десь в лісі можна знайти чарівне цілюще джерело, яке повертає життєві сили, то дівчина готова шукати його до самого ранку. Навіть якщо доведеться повзти.

Вадик мовчки плівся за сестрою, бо вже вичерпав всі способи переконати її повернутися. Іноді дівчина впевнено йшла прямо, іноді поверталася на кілька метрів назад, аби продовжити шлях в іншому напрямку. Хлопцю здавалося, що Рина просто рухається навмання. Та насправді вона орієнтувалася на внутрішні відчуття. Коли концентрація енергії всередині неї зменшувалася, дівчина розуміла, що пішла не туди, а отже, треба повернутися та змінити траєкторію. 

* * *

Те, що вони невдовзі знайшли, одночасно вражало, шокувало і лякало. Під яскравим місячним сяйвом виднілося дещо довгасте, забарвлене у буро-зелений колір. Воно скидалося на величезну потовчену трубу, розташовану під невеликим кутом. Настільки велетенську, що навіть людина високо зросту могла б пройти в неї, не нагинаючись. Один її кінець торкався до землі, а інший сягав кудись у височінь. На округлому «вході» дверей не було, але чорнота всередині виглядала щільнішою, ніж бетон. Зверху і знизу з країв виростало щось подібне на темно-жовті пелюстки, хоча якщо довго на них дивитися, то вони починали нагадувати… зуби.

Вадик спробував посвітити всередину ліхтариком, але світло різко обривалося там, де починалася темрява.

— Це ніби… — Рина намагалася вигадати правильний опис, — величезна гілка, в яку можна зайти.

— Та ні! Ця диковина більше схожа на гігантську пащу, що переходить у довжелезну гидку шияку.

— Ходімо! — вона схопила хлопця за руку, але той не зрушив з місця навіть на міліметр. — Ти чого?

— Ми туди не підемо! Це якась клята чорна діра! Ти взагалі в курсі, що цим ліхтариком, — ще раз демонстративно спробував посвітити у «пащу», — в космос сигнали подавати можна?! А тут він навіть на пару сантиметрів не пробивається.

— І що?

Дійсно, що ще Рина могла відповісти, коли буквально відчувала, як невідома сила кличе її всередину? Дівчина не могла просто сказати, що готова кинутися у чорноту, бо почувається біля неї сильнішою і вірить у те, що всередині стане ще ліпше. Сама темрява немов нашіптує це! Після таких заяв брат наступного ж дня повезе її до психолога, а то й взагалі до психіатра. Він і без подібних відвертостей вже обережно пропонував це, якихось кілька днів тому. Але йому довелося змиритися з тим, що терапією для неї стане відпочинок на природі.

— «І що»?! — хлопець неконтрольовано розмахував руками перед собою. — Рино, «і що»?!!

Вадик трохи опанував себе, обхопив дівчину долонями за плечі, розвернув обличчям до себе та вдивився у її очі, ніби намагався вишукати в них сліди божевілля. Відтінки коричневого біля зіниць плавно перетікали в зелені барви, які обрамляли тонесенькі темні, майже чорні кільця. Дивовижно красиві! І жодного натяку на безумство. Хоча він відмітив для себе, що раніше не помічав у сестри гетерохромію. Бо її не було! Вадик метався між своїх бентежних думок. Чому очі дівчини видавалися дуже підхожими до цієї дивної штуки позаду них? Мало того, або він до біса сліпий і неуважний, якщо міг подібне не помічати раніше, або метаморфоза відбулася нещодавно. Не менше дивувало, як взагалі вийшло так чітко роздивитися всі ці відтінки коричневого та зеленого посеред ночі.

— Послухай, я не знаю, що з тобою сталося, і що це за місце, але зараз нам треба просто повернутися до нашого табору.

— Ти можеш повертатися куди завгодно, але я йду всередину, — сказала й одразу зробила свої слова правдою.

Вадик навіть звука видати не встиг, як Рину проковтнула темрява «пащі». Страх за рідну людину переборов побоювання за власне життя і він метнувся за нею.

Темрява одразу розсіялася. Брат і сестра опинилися в невеличкій видовженій зеленій кімнатці. Відтінки були світлішими й приємнішими, аніж зовні.  Якщо підняти руки, то можна легко провести долонями по стелі, коли розкинути в боки — кінчиками пальців торкнутися стін. А от якщо рухатися прямо, то з десять величеньких кроків набереться. Це однаково справджувалося як для низенької Рини, так і для Вадика зі зростом під сто вісімдесят сантиметрів.

На стінах висіли невеличкі квіткоподібні лампи, в яких палахкотіли вогники. Вони буквально левітували у цих скляних прозорих вмістищах. Світла від них було менше, ніж від звичних електричних ламп, але більше, ніж від свічок. У кімнаті, подібній на тунель помістилися дерев’яні ліжко, круглий столик, два стільчики й навіть книжкова шафа.

Вадик озирнувся туди, звідки вони прийшли. Виявилося, що там крізь круглий отвір виднівся ліс. Він посвітив ліхтариком і його промінь освітив те місце, з якого вони прийшли. Хлопець потер потилицю. Спочатку нічого не зрозумів, але вже скоро неабияк зрадів.

Ну так, звісно! Йому все привиділося. Ніякої темряви не було. Вони просто знайшли чиюсь дивну хатинку в лісі, а через незвичний зовнішній вигляд, нічну пору і дивну поведінку Рини уява зіграла з ним злий жарт. От і все! Він покосився на сестру, яка зачудовано розглядала інтер’єр, склав руки на грудях і примружився:

— Ага, то це ти мене розвела… Цікаво, коли ти встигла знайти цей чудний будиночок? — дівчина ніяк не відреагувала, лише підійшла до книжкової шафи й провела долонею по корінцях книг. — Ну годі, виходь вже з образу. Прикол першокласний, але я тебе розкусив, — Рина розгорнула одну з книг, а на брата навіть не глянула.

Вадик стрімко попрямував до виходу, очікуючи що зараз його там зустріне гучний регіт їхніх друзів, які напевно крадькома йшли за ними й знімали все на відео. Однак, нічого подібного не сталося. Він безперешкодно вийшов, але там його зустріла лише тиша й легкий шелест вітру. Обернувся і побачив вже знайому темряву. Перелякався, що сестра лишилася там сама, й одразу кинувся назад. Рина гортала сторінки книги. Здавалося, що вона навіть не помітила, що брат виходив.

Насправді дівчина все бачила, але сподівалася, що Вадик просто піде назад до табору — вона відчувала, що йому тут не місце, що це унікальне «запрошення» стосувалося виключно її. Неабияка дурість вірити у те, що брат здатен мовчки покинути сестру, але просто прогнати його Рина наважитися не могла. Вадик вимагав би пояснень, але нічого правдоподібного  і не божевільного на думку не спадало.

Хлопець відчув, як з нього вивітрюються залишки піднесення. Походив туди-сюди — з «пащі» й назад, але те, що він бачив лишалося незмінним.

— Хм, от би таку чудо-технологію та нам у будинки, — реготнув від безсилля й упав на стілець, — дідька лисого хтось би наважився непроханим заходити.

— Дивись, — нарешті озвалася Рина.

— Куди?

— А он, — вона вказала в кінець кімнати.

Там, ідеально по центру округлої стіни, красувалися дерев’яні дверцята тої ж форми. Щільно збиті між собою дощечки, темно-коричневого, неприродного кольору, як і всі меблі у кімнаті. Спочатку Вадик подумав, що то просто така фарба, але коли придивився уважніше, зрозумів, що деревина взагалі нічим не покрита.

— Не розумію, як ми це одразу не помітили…

Тепер, коли вони їх надибали, куди б погляд не відводили, все одно помічали. Бодай краєчком ока. Ніби ці двері самі вирішували, коли бути видимими, а коли — ні, і їм абсолютно все одно, повернута до них людина обличчям, чи спиною.

— Так, а тепер ми точно забираємося звідси, — Вадик схопив за руку сестру, бо з її погляду зрозумів, що вона надумала йти далі.

Хотілося підхопити Рину на руки й винести звідти геть, але щось блокувало його пориви. Це не було повним заціпенінням, а радше скидалося на біг уві сні, коли заледве долаєш по кілька сантиметрів, постійно спотикаєшся, падаєш… і здається, що взагалі не рухаєшся.

Дверцята виявилися меншими, аніж прохід у «пащу», та й знаходилися на стільки вище підлоги, що треба було добряче задерти ногу, аби переступити через поріг. Вадим придивився і помітив, що вони легенько коливаються, ніби від вітру. Можливо, це просто інший вихід на вулицю?

Рина потягла за круглу ручку й дверцята прочинилися з легеньким скрипом. По той бік і справді виднівся ліс. Але щось було не так. До порогу прилягала стежинка. Можливо, брат і сестра просто не помітили в темноті, що «паща» лежить на схилі, тоді це ставало логічним. Однак як бути з тим, що в тому лісі зовні панувала весна?

Здавалося, Рину зовсім не бентежила ситуація, бо вона впевнено проскочила крізь двері. Вадик вже й не намагався її зупинити. Лише мовчки пішов за нею.

Перед дівчиною розкинувся густий ліс дивовижної краси. Пишні гілки так міцно спліталися між собою, що не зрозуміло, як крізь них проникає світло. Тисячі насичених відтінків зеленого в листочках найрізноманітніших форм колихав приємний вітер. Хотілося бігти вперед, відчувати як зелень лоскоче їй обличчя, руки й ноги, хотілося кружляти, поки в голові не запаморочиться, хотілося злетіти… Рина розв’язала тугий хвіст і темно-каштанове волосся розсипалося невагомими, злегка хвилястими локонами. Дотик до спини озвався тупим болем десь всередині, але дівчина швидко прогнала від себе неприємні відчуття, аби вони не псували це прекрасне місце своєю приземленістю.

Дівчина й подумати не могла, що Вадик, який крокував поруч, бачив геть інше. Все тут видавалося йому лиховісним. Дерева були на стільки темними, що доводилося дуже пильно придивлятися, аби зрозуміти, що то все ще зелений колір, а не чорний. Гострий вітер раз за разом кидав у обличчя листя, пил та подекуди навіть дрібні гілочки. Темно на стільки, наче над головою зібралися величезні, темно-сірі дощові хмари.

Несподівано кущі в кількох метрах від них заворушилися. Рина й Вадик перезирнулися. Раптом з них вилетів цілий рій якихось дивних істот. Вони виглядали як пухнасті клубочки з трьома парами крил брудно-коричневого кольору, довшими від своїх власників у кілька разів. Спершу вони здавалися майже милими, тому брат і сестра не поспішали тікати. А дарма! Коли створіння наблизилися, вони змогли роздивитися пронизливо блакитні очі-бісеринки, що оперізували їх по колу, немов браслети. А ще пащі, які розкривалися заледве не до середини маленьких тілець.

— Як гадаєш, вони нападуть на нас? — прошепотіла Рина.

— Сподіваюся, що ні, — Вадик і сам не вірив у те, що каже.

Щойно вони почали потихеньку задкувати, істоти взялися крутитися навколо своєї осі й дуже стрімко летіти прямісінько на них. З їхніх пащ раптом вирвалося дике ревисько. Маленькі купки пуху, діаметром не більше десяти сантиметрів породжували звуки голосніші, ніж рев лева.

Хлопець і дівчина бігли, куди очі дивляться, а створіння гналися за ними. Здавалося, ніби ті граються з ними, немов кіт з мишею, то відстаючи, то миттєво наздоганяючи.

Нарешті одне з них підлетіло до руки Рини та вже розкрило свою пащу для укусу. Однак, Вадик з усієї сили вдарив по ньому ліхтариком. Воно видало звук подібний до стогону і впало на землю. Решта істот приземлилася навколо нього. Здавалося, що вони хвилюються за пораненого. Брат і сестра не стали гаяти час на спостереження, а кинулися тікати. Однак, створіння погналися за ними з новою силою. Тепер це вже стало помстою за свого. Втікачі відчайдушно відмахувалися руками, Вадим ще й активно орудував ліхтариком. Декілька істот вдалося збити, але більшість майстерно уверталися від атак.

З кущів по дорозі до них почали долучатися нові рої. Летючі маленькі монстри поступово оточували Рину й Вадика. Сили на біг закінчувалися, ще трішки й вони зустрінуть свою смерть. Двоє обійнялися та безсило відступали, спостерігаючи, як коло з істот звужувалося. Рина примружила очі від страху. Вадик раптом спіткнувся об корінь дерева, і покотився кудись назад, потягнувши за собою сестру.

Отямилися в мілководній річці. Води вистачало лише до середини гомілки. Але вона пригальмувала летючих створінь. Ті зупинилися в повітрі за кілька сантиметрів від водойми.

— Що це з ними? — Рина окинула поглядом пухнато-крилату стіну  з низу до гори, намагаючись знайти її кінець.

— Може… — задумався Вадик, роздивляючись кілька істот недалеко від них, які не встигли вчасно зупинитися й опинилися у річці. Вони лишилися живими, але не могли злетіти, як би відчайдушно не намагалися. Хлопець набрав у долоні воду і хлюпнув нею в кількох створінь на березі. Ті загойдалися і почали опускатися до землі. Вадик хлюпнув на них ще кілька разів і вони остаточно попадали. — Я так і думав. Води бояться. Коли крила намокають, не можуть літати, а лапок у них немає.

— То хай тоді вони тут висять, а ми підемо до іншого берега, — зраділа Рина.

— Я так не думаю, — Вадик кивнув в напрямку того самого берега. Там вже скупчувалися такі самі істоти. — Схоже, нас оточили.

Минув деякий час. Надія на те, що створінням набридне чатувати їх і вони полетять геть танула. Вони більше не ревіли, лише шелестіли крилами, але й від берегів не віддалялися ані на міліметр.

— Може спробуємо йти вздовж річки? — озвався Вадик. — Я вже заледве ноги відчуваю. Вода — крижана!

— Про що ти? — очі дівчини округлилися. — Вона така тепла, ніби для нас хтось ванну наповнив.

— Катерино! — він дуже рідко так називав сестру, лише коли сильно сердився на неї, бо їй не подобалася повна форма власного ім’я, як і скорочення — Катя. — Максимально невдалий час для подібних випадів!!! — хлопець щиро вірив, що дівчина просто вирішила повправлятися у сарказмі.

— Вадику, з тобою все гаразд? Вода справді дуже тепла… — Рина поклала долоню йому на лоба. — Мабуть, ти сильно перехвилювався.

Хлопець вирішив не продовжувати цю тему. Всі ці дивності вже підступали йому до горла.

— Ходімо.

— Чекай, а куди вони?

Летючі істоти всі як один почали стрімко відлітати від берегів.

— Мене більше цікавить, куди вода?! — його голос вже почав зриватися. Рівень води в річці знижувався, доки в якийсь момент цільний потік не розірвався на дві частини, які почали віддалятися у протилежні кінці. — Зараз знову щось буде, знову щось буде… — вперше за багато років Вадику довелося робити тотальне зусилля, аби не заплакати.

В руслі річки раптом почали з’являтися якісь величезні чорні черв’яки, точніше, вони вилазили з-під землі, немов після дощу.

— Це п’явки, чи що?

— Не знаю, не чув раніше про метрових п’явок.

— Можна подумати, ми тут бачили бодай щось, про що раніше чули.

Новоприбулі п’явки-черв’яки проповзли повз них, не виявляючи жодного інтересу. Натомість летючі монстри з намоклими крилами їх дуже навіть зацікавили. Вони розкрили свої круглі роти-провалля і буквально втягнули в себе пухнастих істот. Ще трохи поповзали, немов перевіряючи, чи не завалялося поруч ще кілька жертв, і почали поволі зариватися назад у землю. Коли вони повністю зникли, почала повертатися вода.

— Що ж, я радий, що ми не є нижчою ланкою у харчовому ланцюгу цих штуковин.

Брат із сестрою нарешті вилізли з річки та, не змовляючись, пішли далі. Обом чомусь подумалося, що там, звідки вони прийшли, значно вищий ризик знову зустріти летючих монстрів, принаймні тих, що сильніше хочуть їх вбити за поранення своїх із рою. Хлопець мерз і постійно мружив очі через сміття, що в них залітало, а дівчина тішилася навколишньою красою та приємним вітерцем. Рина давно помітила, що він почуває себе тут геть не добре, але не могла ані пояснити це, ані допомогти йому. У глибині душі вона розуміла, що єдиний спосіб — повернутися до табору, але те саме щось, що наполегливо вело її до «пащі», нині тримало тут з не меншим завзяттям.

— Прислухайся, — тихо заговорив Вадик, коли вони вже здолали кілька сотень метрів, — тобі не здається, що кущі знову шелестять?

— Невже знову ті кляті крилаті клубки?

Хлопець вже налаштувався оборонятися, але Рина раптом захоплено скрикнула і побігла кудись вперед. Вони присіла біля якоїсь істоти. Коли Вадик підійшов, то зрозумів, що то… звичайнісінький кіт. Він перевертався з боку на бік та легенько муркав під ніжними руками сестри. З дерева поруч спустилося ще двоє. Їх дівчина також не обділила увагою. Поступово вони один за одним почали сходитися та злазитися з різних кінців. Забарвлення всіх котів варіювалося відтінками сірого та коричневого, а очі були або жовтими, або оранжевими. Вадик не втримався і теж взявся гладити пухнастиків.

Коли рівень ендорфінів підскочив на стільки, що майже затьмарив весь страх (принаймні хлопець переважно саме його відчував) від місця, в якому вони опинилися, щось у поведінці котів почало змінюватися. Їх зіниці розширилися, шерсть настовбурчилася. Муркотіння втихало. Все відбувалося на стільки плавно, що коли Вадик вловив ці зміни, було вже пізно. Один з котів вкусив його за ногу, а інший — роздряпав руку Рини. Тварини почали один за одним кидатися на них. Їхня м’яка шерсть чорніла, вкривалася якоюсь дивною пліснявою і випадала цілими латками. Очі почали лиховісно світитися. На тілах Вадика й Рини стрімко збільшувалася кількість подряпин та укусів. Сил тікати не було. Здавалося, що цього разу вони таки точно проживають свої останні хвилини.

Раптом у самісіньку середину котячого натовпу вскочило щось на стільки величезне, що під ним аж земля здригнулася. Тілом звір був схожий на бурого ведмедя, але його голова більше скидалася на вовчу, до того ж мала великого рога, що розділявся на два відростки. Легкими помахами дужих лап з товстими кігтями він розкидав у різні кінці кілька оскаженілих котів, а решта й самі поспішили втекти. Після цього він став на задні лапи як людина і схопив за шкірки Вадика. Вже намірився завдати удар, коли Рина крикнула:

— Зупинися! — і вже пошепки додала: — Будь ласка…

Його права лапа зі вже розправленими кігтями зависла в кількох сантиметрах від обличчя хлопця, а вже за мить повільно опустилася. Погляди звіра та дівчини зіткнулися. Його очі ніби об’єднали у собі всі відтінки зелені цього лісу. І раптом вона згадала! Рина бачила їх у своїх снах десятки разів. Спочатку вони належали маленькому русоволосому хлопчику з ямочками на щоках, потім підлітку з дещо смішним, ледь помітним пушком, який він гордовито називав бородою, привабливому юнаку з атлетичним тілом і ось зараз — звіру. Дівчина раптом усвідомила те, чого не могла зрозуміти роками. Вона постійно зустрічалася уві сні з одною і тою ж чи то людиною, чи то істотою, але сприймала їх як різних.

Вона підійшла до звіра і поклала пальці на його морду, погладила жорстку шерсть. Щоб зробити це, їй довелося старанно задерти руки до гори.

— Якщо я бачила тебе у снах, — опустила долоні на груди, — то…

«…Ти й зараз спиш», — закінчив фразу оксамитовий голос у її голові.

— Северин…

«Отже, ти впізнала мене, Рино. Чесно, я не вірив у те, що це можливо».

— Рино, що відбувається? — Вадик змусив їхні погляди розімкнутися. — Що ти взагалі робиш?!

— Не бійся, він не скривдить тебе, — звір ніби схаменувся на цій фразі й відпустив хлопця. — Це… друг.

— Що? — в голові крутилося багато різних слів, але стулити їх до зв’язного речення не виходило.

— Це занадто складно пояснити, — насправді вона не хотіла цього робити, бо йшлося про занадто особисте. — Просто повір мені.

«Я проведу вас назад, — Рина й Вадик одночасно почули у своїх головах голос Северина. А потім додав лише для неї: — Він має повернутися».

«А я?».

«А в тебе є вибір, хоча він трохи не такий, як ти собі можеш уявити».

Всі троє мовчки пішли у зворотному напрямку. Звір крокував спереду, впевнено вказуючи шлях. Ніхто не наважувався їх зачепити, ані ті істоти, яких їм довелося раніше побачити, ані будь-які інші, якими — Рина була впевнена у цьому — тут аж кишіло.

Нарешті прямо посеред лісу показалися дверцята, через які вони потрапили сюди із зеленої кімнати. Вадим обійшов їх по колу.

— Ем… — все, що зміг видавити з себе.

«Я думав, ти вже звик до диковин цього місця. Не хвилюйся, те, що вихід не виглядає як вихід, не означає, що він ним не є. Сам дивися».

Северин смикнув за ручку і двері відчинилися. В округлому отворі виднілася зелена кімната.

«Рино, проведи його, а потім вертайся, якщо захочеш, — заговорив він вже у голові дівчини. — Тільки… не лякайся, коли ви дістанетеся табору».

«А там сталося щось страшне?».

«Ні, але… Словом, ти сама все побачиш».

«Чому ми не можемо лишитися тут разом з братом?».

«Це місце не приймає його. Хіба ти не бачиш? Можливо, колись воно передумає, таке трапляється. Та нині й він сам цього не захоче. Не передумає навіть якщо побачить ліс таким, яким його бачиш ти».

— Чому ми з ним бачимо різне? І… — Рина зібралася з силами, аби спитати про те, що хвилювало найбільше. — Хто з нас бачить це місце справжнім?

— Обоє, — вперше Северин заговорив вголос. Звучав він дуже грізно і моторошно, геть не так приємно, як в голові. — Розумієте, воно таке, якими є ті, хто тут живе. До того ж ніщо у світі не має лише одну сторону. Є те що зовні, і те, що всередині. Ти бачиш внутрішнє, те, що є душею цього місця, якщо назвати це більш зрозумілим для вас словом. А твій брат зараз може розгледіти лише те, що на поверхні. Нині ви тут вдвох, тому цей вимір коливається і показує то одне, то інше.

— Але ти незмінний. Чому? Звір — твоя істинна подоба?

«Відколи ми припинили зустрічатися у снах, моє життя пішло невірним шляхом, тому сюди я потрапив зі вже спаплюженою серцевиною. Хоча, якщо бути чесним, то спершу я почав робити хибні кроки, а потім ти зникла з моїх сновидінь. Думаю, це було моє покарання, — Северин відповів лише у голові Рини. —  Щойно моя нога торкнулася місцевої землі, я став таким. Я вже й майже забув, яким колись був. Лише твій голос віднайшов шлях до мене колишнього і зміг витягти зі звірячих глибин».

Він підхопив її на руки й поніс до круглих дверцят. Легенько вскочив до зеленої кімнати разом з дівчиною. Вадик вже й полишив дивуватися тому, як тут все припасовується до будь-яких габаритів людей і не тільки. Хоча підлога кімнати таки не піднялася якимось магічним чином на один рівень з порогом. Вадик не стримав нервовий смішок, але думку про те, що магія хоч десь дала збій залишив при собі.

Северин якось різко осунувся і впав на стілець.

— Схоже, повітря звичного світу впливає на тебе кепсько, — брат дівчини попрямував до виходу із зеленої кімнати. Йому не сподобалися нотки власної зловтіхи, але він нічого не міг з собою зробити. Хлопець відчував від Северина небезпеку: передчуття кричало, але про що... — Ходімо, Рино.

Вона слухняно поплелася за ним, але в останній момент підбігла назад до звіра і легенько торкнулася губами до подоби щоки на його морді. На ній з’явилося щось подібне до посмішки. Вадику в цей момент здалося, що навіть облік Северина якось змінився. Дивно, але до нього ніби додалася краплина чогось людського.

Після цього брат і сестра нарешті вийшли до звичного лісу і попрямували в бік табору. На їх превеликий подив, все ще тривала ніч. Місяць супроводжував їхній мовчазний шлях.

* * *

Коли вони зайшли до намету,  Рина зрозуміла, що, на думку Северина, мало її налякати. Річ у тім, що вони там вже були.

— Ми що, померли? — скрикнув Вадик.

— Ні, просто спимо. Придивися, ми дихаємо.

— І як нам повернутися у власні тіла? Твій лахматий дружок забув нам надати такі інструкції.

— Тобі.

— Не зрозумів.

— Вертаєшся лише ти. Я пішла з тобою, щоб попрощатися.

— Рино, не дурій. Я думаю, тобі сьогоднішніх пригод має до кінця життя вистачити.

— Я не хочу того життя, яке на мене очікує. Ти й сам мусиш чудово розуміти, що скоро почнеться пекло. Нескінченні лікарні, хімія, біль, відчай…

Рина й справді була хворою. Вона планувала цю поїздку з друзями як прощання із залишками здорового життя. Дівчина  трималася весь день впевнено і з посмішкою, заради приємних спогадів, але фізична слабкість заганяла у відчай. Відчувши давно забуту легкість та силу  в іншому вимірі, вона просто не могла лишитися у тому, де народилася.

— Ти так просто здаєшся? Лікарі кажуть, що у тебе великі шанси на ремісію. Ти… Ми разом зможемо це подолати.

— А якщо не вийде? А якщо вийде, але хвороба повернеться знову через якихось кілька років? Навряд мені тоді випаде шанс переобрати місце, де хочу бути.

— Або ти вилікуєшся, вийдеш заміж, народиш купу дітей і помреш щасливою бабцею.

— Може, — Рина міцно обійняла Вадика.

Сестричко, не кидай мене. Ти моя єдина рідна людина.

— Я люблю тебе, — прошепотіла йому на вухо, а потім різко відсторонилася. — Вибач, — різко штурхнула його на самого себе, — Але я не хочу провести решту життя з хворобою і страхом.

Дівчина дуже шкодувала, що робить боляче брату, але сил вчинити інакше не мала. Щоками скочувалися сльози, але вона впевнено йшла вже знайомим шляхом. Рина не дозволила собі обернутися жодного разу, аби не впустити в себе бодай крихту сумнівів.

* * *

Вадик бачив сон. Красивий густий зелений ліс. Там гуляла його сестра у світлій м’ятній сукні. Її каштанове волосся відросло до середини спини. У пасма вплетені чудернацькі гірлянди із зеленого листя. Вона крокує під руку зі статним молодим чоловіком у кремових штанах та білій сорочці, схожих на лляні. Обоє босоніж і аж світяться своїми посмішками. Над ними кружляють мохнаті клубочки. Жилки на прозорих крильцях сяють ніжним блакитним сяйвом, таким, як і їхні очі. Замість здоровенних пащ — маленькі милі посмішки.

— Я щаслива, братику, — Рина дзвінко сміється. — А ти не сумуй. Ми з тобою часто бачитимемося у снах.

Вадику згадалося, як вона колись давно, років у два-три, прокинулася і заявила йому та батькам, що відтепер її треба називати виключно Риною. Все торочила про якогось зеленоокого Северина, який вигадав саме так скорочувати її ім’я, бо, мовляв, «Катя» їй зовсім личить. Про русоволосого хлопчика зі снів вона тоді говорила вперше і востаннє, але на будь-які варіанти звернення до неї, окрім «Рина», припинила реагувати.

Що ж, схоже цей Северин із самого початку був створений для того, щоб відібрати у нього сестру. Навіть імена співзвучні. Северин… рин… Рина…

— Я не відбирав її, — Вадик більше здивувався б, аби його думки не почули. — Просто наші душі вибрали одна одну, ще коли були зовсім юними. А цей вимір обрав нас обох. Я й сам не знаю, це частина чийогось задуму, чи випадковість, яка сталася, бо ми з Риною перетнулися у наших снах.

Ще дещо Северин лишив при собі. Щиру віру у те, що чистота і внутрішнє світло Рини повернули йому його колишню подобу. Хоча сама дівчина була впевнена, що її заслуги в цьому немає. Тут справа у доброті та любові — дивовижній магії, що діє у всіх світах і вимірах. Коли вона проникає в середину, то здатна зробити красивішим будь-кого.