Перуниця

Ще мить – і перші сонячні промені торкнуться його золотих кучерів. Вік би дивилась на нього, вік би гладила ніжно, найобережніше його м’які кучері, розкидані по подушці. Так приємно у передранковий час накривати його своїми сталевими крилами. Сталеві і вбивчі вони для інших, сильні і могутні аби винести на них воїнів що потрапили до його Перунова полку… а для нього – вони ніжні, трошки прохолодні… Не хочу щоб він помітив мене… Не люблю коли помічає надто аж надто багато ніжності…

Віє приємною прохолодою від моїх білих лілей і його блакитних ірисів… от-от сонячний промінь торкнеться його золотих кучерів. От почнеться новий бойовий день.

Блискавки вже готові – і сині і золоті… але я сьогодні поклала більше синіх, щоб знищувати ворогів… сині – убивчі… а потім вже будемо творити разом золотими… ми до того вже багато їх маємо… А тепер лежать у схроні і ждуть свого часу. Творити ми завжди встигнемо.

Не хочу згортати крил. Обновлюю руни на його мечі… захисні, найсильніші із тих, що я знаю. Ковзаю пальцями по клинку. Він гріється – проступають руни… не хочу відриватися від споглядання… не хочу йти у кузню, а оберегові руни – це все що я можу поки зробити.

Ще хвильку… поки моє кохання спить… Дістаю його лук із золотими стрілами. Він завеликий для мене, але якісно вправлятися з ним і я можу… його зброя – це для мене щось таємниче, із нею я навіть обережніше ніж із своєю…

Сині іриси, синє свіже передранкове повітря… зараз пущу золоту стрілу на ворогів – і заблищить десь далеко перший сонячний промінь… Над нами лише синь, якою я огортаюся кожного ранку… Яскрава, трошки прозора із фіолетовим відблиском… люблю ці спокійні останні хвилини, це відчуття таємниці, коли торкаюся до його зброї. Важливо захищати,а би не бачив, що я його захищаю… Хоч він і так все знає.

На веретені – перемога вже докручена. Це діло вже скінчене. Доконане і звершене давно. Але нам теж час від часу треба битися, треба перемагати і оберігати… у вічному спокої наше життя не можливе. Воно має бути навіть не безпечнішим гострішим ніж життя людей на землі. все ще не наважуюся згорнути своїх крил. Йому тепло, напевно, під ними… Але мить… тільки мить є щоб взяти його золоту стрілу і успішно випустити по ворогах. Таємниця то тільки для мене. Я наче у дитинстві… наче тоді, як багато речей було неможна і робили їх потайки… так і я… потайки, хапаючися, виймаю його золотий рук. Стріли… Холодне все, могутнє і водночас таємниче. Тисячі разів отак вранці брала ці стріли, вже й навчилась за сотні тисяч літ добре вправлятися із його зброєю, а все одно тепер наче вперше наче маленька і роблю щось заборонене… Ай справді… не знаю як сказати, коли він розплющить очі і побачить мене із своїм золотим луком. Ні…

Стаю коло вікна. Тут з-під синьо-фіолетового куполу неба добре видно усе, що відбувається на землі… Прицілююсь. Лук виблискує проти першого променя сонця. То сигнал… Треба поспішати. Випускаю три стріли одну за одною. Я не промазала. Ніколи не промазую… Із його зброї не можливо промахнутися… Пальці ковзають по гравіюванню на стрілах. Сині… убивчі… могутні… у них я вклала усе своє уміння, всю любов, увесь заряд сили який тільки могла. Сьогодні вже на кількадесят ворогів менше…

Повітря м’яке і ніжне, наче те легке біле простирадло, яким я бережно ще з опівночі укрила моє щастя… не можу стримати ніжності… Руни чіткими рядками блищать на лезі його меча. Проводжу долонею по клинку аби ці оберегові знаки були невидимі… нікому. Це моя таємниця… обережно, ледве дихаючи, щоб не розбудити, не сколихнути повітря – вкладаю меч у піхви.

На землі починає рожевіти небо. Зараз буде світанок… зараз вийде сонце…

Знов полетимо у розвідку – я білозіркою, а він беркутом чи соколом… як схоче… ні, спочатку він, а я проведу його поглядом… Вдаватиму ще кілька хвилин, що я займаюся домашніми справами і тим, чим займаюся завжди – надихаю дівчат і жінок, даю їм знання і сили щоб берегли своїх коханих… звичайно, це я роблю завжди і за будь-яких умов… а ще я б’юся… на рівні із чоловіком… проте для нього я біла лілея, яка от прямо зараз розкривається назустріч сонцю…

Кілька хвилин уважно дивлюся на землю, намагаючись побачити і запам’ятати… тримаючи цей образ у голові креслю сьогоднішню карту станом на ранок.

Ще мить і я поцілунком одночасно із сонцем торкнуся його золотих кучерів…

Ну що ж, основну свою роботу вже виконала – перемога сплетена, біло-червоно-чорним леліє новенька сорочка, накреслена карта станом на ранок, политі іриси і лелії, сині блискавки і стріли акуратно складені у сагайдак…

Ні, я нічого від нього не ховаю… Просто так склалося, що хочу бути ніжною, а надто ніжною не виходить… тільки з ним. І не можу без того щоб битися на рівні із чоловіком… А він каже, що саме це йому у мені й подобається…

Запам’ятати б цей ранок… Жодні слова і жодні щоденники написані через мить по тому не можуть передати того, що я відчуваю… Коли я з ним – то найщасливіша у світі.

— Доброго ранку, щастя моє, - я вже поряд із ним у доріжці сонячного світла, що миготливо грається-розсипається у його кучерях. Цікаво, а хто з нас – я чи сонце буде швидшим?

— Доброго ранку, мила, - говорить він, а я не можу вловити тієї лагідної хитринки-іскринки у його синіх очах. Хочу щоб ця мить тривала вічно.

— Люба… я все бачив, - я розчиняюся у сонці, у його золотих кучерях і в його ніжності. І хочу щоб це тривало вічно.

Коли на небі з’являється сонце, то синьо-фіолетове шатро змінює свій колір на ніжно-блакитне. Воно наче шовкове, має на вітрі… здається, що доторкнешся до неба… Глибоке… манить, притягує, так би й летіти угору… але ніколи його не досягнеш…

Він розправляє свої крила кольору блискавки… Хочу милуватися ними ще і ще. У мене є кілька секунд аби промовити замовляння, яке вбереже його від усього… кілька секунд, поки він перетвориться на красивого гордого птаха беркута чи сокола… Слова швидкі, гарячі, квапливі… У них я вкладаю всю свою силу… Всю міць, на яку здатна.

Тільки встигаю ухопити шурхіт крил і свою невиразну тривогу...

***

Золототканий пояс обережно закручується по його стрункій ставній фігурі… Золото, багрянець, синь переливаються під яскравим сонячним промінням. За блискотом золототканих ниток поясу впізнаю обережну сорочку, що виткала йому колись, ще під час війни… Котру він вдяг того золотого ранку, про який згадую… Довгий чарівно розшитий пояс м’яко лягає по його фігурі… Біла сорочка відтіняє сонячно-золоті кучері. Таким, саме таким я уявляла його по перемозі, коли він вдягне офіційне, святкове своє вбрання. Я лишуся в цьому моменті назавжди, цей момент лишиться в мені назавжди…