Плач Воронів

Коротка анотація : Усі чули про вірність лебедів, але чи знаєте ви, що ворони теж здатні кохати до останнього подиху? Учора мені розповіли про Азазель та Аббадона — двох закоханих пернатих, чия історія глибоко торкнулась моєї душі. Ця розповідь настільки вразила мене, що я вирішила присвятити цим закоханим свій твір для конкурсу. А ще є готовий опублікований трейлер в інстаграм сторінці. Та за кілька днів цей твір буде в аудіоверсії від пані Інни, а всі новини ви можете переглянути за сторінкою @teya_elwyn.

Воля крізь каміння

Світ завжди був жорстоким. Але у небі я ніколи цього не відчувала. Там, де вітер підхоплював мої крила, все було інакше. Вільне. Нескорене.

Зараз я лежу на брудній землі. Перелякана, змокла. Я кричу на кривдників, але вони не чують. Сміються.

Мої крила болять.  Гострі камінці летять на нас. Один влучає мені в лапу, змушуючи мене підстрибнути.

— Дивіться, як вона пручається! — кричить один із хлопчаків, тицяючи на мене.

— Ще кинь! — підбадьорює інший.

Я знову розправляю крила, намагаючись закрити свого ворона. Він поранений, слабкий. Його блискуче чорне пір’я у крові. Але він все одно сидить гордо, не видаючи ані звуку.

— Ой, та вона його захищає! — сміється хтось.

У мені закипає злість.

Я не дозволю.

Я рвучко розкриваю дзьоб, випускаючи пронизливий крик. Вітер підхоплює мій голос і несе його вдалечінь. Нехай знають, нехай чують — я не здамся. Злітаю, намагаюсь їх відлякати, нападаючи на них. Марно. 

І тут ще один камінь. Цей раз він влучає мені в  крило, і я похитнулась. Впала. Чую кроки. Легкі, швидкі.

— Гей! Припиніть! — задзвенів голос маленької дівчинки.

Хлопчаки здивовано озираються. Я теж.

Світле волосся, сірі очі, довгі косички гойдаються у такт ритмічним крокам. Вона біжить просто на нас, її руки стиснуті в кулаки. Але вона така маленька! Зовсім не як ті  нападники.

— Що ви робите?! Дайте їм спокій!

— Та це ж просто птахи, — фиркає один із хлопців.

— Ні! Це живі істоти!

Вона стає між нами і ними, розводячи руки. А сама ж така маленька на зріст.

— Ану тільки спробуй кинути в мене!  Я все розповім мамі, Андрію, і тобі влетить! І вам теж! — кричав на бешкетників справжній велетень у тендітному дівчачому тілі. 

Діти переглядаються. Хтось хмикає, хтось фиркає, але через мить вони розвертаються і йдуть геть.

Тиша. Я важко дихаю.

Мій ворон ворушиться, підіймає голову. Але йому зовсім погано. Він слабне. Я кохаю його. Якщо він помре, то і я піду за ним. Ворона без своєї пари не може жити.  

Дівчинка повертається до нас. Повільно опускається навколішки.

— Все добре, пташечки, — каже вона тихо, та я нічого не розумію. Лишень можу відчути: лагідні звуки чи ні. Я їй не довіряю.

Вона простягає руку. Я миттю клюнула її дзьобом і ще ширше розправила крила, намагаючись захистити мого коханого. 

Ворони все пам`ятають. Обличчя, звуки, кольори. У моїй голові виринали спогади нашої першої зустрічі. Тоді, коли наша історія лишень розпочиналась. Та чи матиме вона щасливий кінець? Я ще раз глянула на мого ворона. Як же йому зле… Перед тим як він згасне, а потім і я, залиштесь зі мною, послухайте мою історію. 

Полон і свобода

Клітка. Металеві прути. Запах чужих тварин. Шум людей, що розмовляють, торгуються, сміються. Вже не перший день я була тут, у цій тісній пастці. Весь світ сковував мене, немов жива змія, що не дає вдихнути свіжого повітря. Я задихалася.

Люди проходили повз, кидаючи короткі порожні погляди. Їм було байдуже. Сонце палило крізь смердючу ганчірку, що ледь прикривала верх клітки.

Я підняла голову.У небі, вільно та безтурботно кружляли інші птахи. Я хотіла до них. Хотіла знову відчути, як вітер підхоплює мене й несе у височінь. На  свободу. Але реальність була іншою Вкотре я намагалася розбити ці прути дзьобом, та вони були надто міцні. Я не могла вибратися сама.

Якби не він. Ворон.

Він сидів на гілці неподалік, поважно й нерухомо, дивлячись прямо на мене. Його очі були спокійними, впевненими. І в цій впевненості було щось… приємне і давно забуте. Спокій? Свобода? Раптом мене огорнула людська тінь. Грубі руки вхопили мене, витягли з клітки й піднесли до чужих очей. 

— Хороший екземпляр, — сказав чоловік, покручуючи мене, розглядаючи крила.

Я борсалася, але що могла зробити? Через мить мене грубо кинули назад. Метал знову зачинився навколо мене. Я повернула голову до гілки. Ворона там більше не було. Моє серце стиснулось. Навіть він мене покинув. А світ навколо став ще темнішим, ще тіснішим, ще задушливішим. Я заплакала.

Так, ворони теж плачуть. Тихо. Непомітно для всіх. У нас немає сліз, як у вас, людей, але ми відчуваємо біль. Ми теж сумуємо. Коли сонце ледь почало ховатися за обрій, я все ще сиділа мовчки, занурена у свою приреченість та відчай. І тоді я почула звук. Помах крил. Підняла погляд. Він повернувся. Той самий. Ворон сів переді мною. Спокійно, без поспіху. Нахилив голову, уважно розглядаючи прути.

Він клюнув у них раз. Два. Я затримала подих. Невже прилетів за мною? Так, він намагався мене врятувати! Його пронизливий погляд зупинився на дерев’яному штирі, що тримав замок клітки. Одним рухом дзьоба він вийняв його. Дверцята повільно відчинилися. Я застигла.

Свобода? І так близько?Якби навіть я зрозуміла, як відкрити ці дверцята раніше — ніколи б не дотягнулася дзьобом.  Я обережно вийшла з клітки, намагаючись не привертати зайвої уваги. Ворон злетів на гілку, терпляче чекаючи. Я розправила крила. Вітер торкнувся їх. Прохолода. Якби ви знали, яке це відчуття. Я спробувала злетіти… але не змогла.

Крила ослабли за ті місяці в неволі. Я ледь пролетіла кілька метрів над землею, перш ніж впасти під дерево. Заховалася в його тіні. Знесилена. Так я й заснула. Мене залоскотало ранішнє сонячне проміннячко. 

Ворон прилетів до мене. У його дзьобі було свіже м’ясо. Він украв його у людей на ринку. Я з вдячністю прийняла їжу. Потім ворон злетів на інше дерево й прокаркав. Закликав мене. Я знову спробувала злетіти, та впала. Він спустився до мене. Почав дряпатись по корі, махаючи крилами. Показував мені, як можна вилізти. Я повторила за ним. Це було так просто. 

Мій мудрий, сміливий ворон. І ось ми сиділи разом на гілці, спостерігали, як  людина, що ув’язнила мене у клітці,  хапається за голову, шукаючи мене. Марно. Я добре сховалась між гілок. Він більше ніколи мене не знайде. І я знову вільна.  Разом ми літали високо в небі, вітер лоскотав наші крила. 

Світ для мене став зовсім іншим. Більше не сірим, не тісним і не задушливим. Він розкрився у всій своїй красі — у барвах сонця, у дзеркальній поверхні річок, у шелесті листя. Кожен день ми шукали їжу, ділилися здобиччю. Мій ворон навчав мене всьому, що знав. Мудрий, сильний ворон. Згодом ми звили гніздо — тепле, затишне, заховане серед гілок. І одного дня в ньому з’явилися троє маленьких пташенят. Поки я сиділа поруч, зігріваючи їх своїм тілом, мій ворон приносив мені їжу та лагідно воркотів, заспокоюючи мене своїм голосом. 

Ми були родиною. Ми були вільними. Так пролітали щасливі дні. Ми літали разом, виховували наших пташенят, насолоджувалися кожним сходом сонця. Світ належав нам, і здавалося, що так буде завжди. Але одного дня все змінилося. Мій ворон ослаб. Він більше не міг злетіти. Я не знала, що з ним сталося… Він сидів під деревом, тихий і мовчазний, а його очі вже не були такими впевненими, як раніше. Я приносила йому їжу, найкращі шматки, які тільки могла знайти. Але він відвертав голову. Відмовлявся.

Я не знала, що робити. Однієї ночі, знесилена від хвилювання, я заснула поруч із ним. І саме тоді вони нас знайшли. Ті самі хлопчаки. Вони спершу тикали на нас пальцями, сміялися, а потім — спробували схопити. Ми кинулися тікати. Та він не міг летіти.

Я намагалася захистити його, прикривала своїм тілом, каркала, намагаючись відігнати їх, але марно. Вони сміялися. А потім — каміння. Гостре, безжальне, нестримне. Я почула тихий хрускіт і побачила, як Аббадон здригнувся. Його чорне пір`я забарвилося кров`ю.

У пастці світла

Світ завмер. Я дивлюся на цю маленьку дівчинку й не знаю, що ще зробити, щоб вона пішла. Обертаюся на мого ворона. Він закрив очі. Спить? Але щось раптове й сильне підхоплює мене. Я каркаю, вириваюся, розмахую крилами, та марно — ця дівчинка, хоч і маленька, тримає мене міцно. Її руки теплі, але я не відчуваю від них безпеки, лише страх.

Вона обережно кладе мене у якусь коробку й закриває її. Все довкола різко темніє. Я чую шум, відчуваю рух. Слідом за мною дівчинка кладе мого ворона. Він ще дихає, але навіть не розплющує очей. Я знову плачу.

Невже це наш кінець? Нашого життя разом? Не розумію, що відбувається. Коробка гойдається, і я не бачу, куди нас несуть. Світ знову стискає мене, як тоді, коли я була у металевій в’язниці. Я хочу вийти. Борсаюся, дряпаюся, але ця коробка надто міцна. Час минає. Я заспокоююся й тулюся до мого ворона. Я хочу йому сказати, що я тут, поруч. Що я не дозволю нікому образити його. Раптом коробку поволі відчиняють. Біле світло заповнює все довкола, ріже очі.

Я відчуваю, як мене беруть у руки. Чоловічі, грубі, але не жорстокі. Це небо? Ні. Це кімната. Світла, тиха, чужа. Мене кладуть на щось холодне, щось гостре штрикає у моє крило. Ай! Болить! Я рвучко клюю дзьобом цю людину, та йому байдуже! Він навіть не реагує.

Потім мене переносять і… знову металеві прути. Знову клітка. Я різко оглядаюся, намагаючись зрозуміти, що відбувається. Тут  пахне травами, але цей запах їдкий, різкий, неприродний. Із клітки все добре видно. Я бачу, як дістають мого ворона. Він не рухається.

Спить?.. Серце стискається. Що з ним? Я кличу його. Він не відповідає. Я не чую його дихання. Що вони з ним роблять?! Я в розпачі.  Чоловік, якого я щойно дзьобнула, розмовляє з жінкою. Біля неї стоїть та сама дівчинка. Її очі червоні, наповнені сльозами.

— Ворон сильно хворий, — каже чоловік тихо, ніби перепрошує за щось. — Він не може не пережити цю ніч, шансів мало…

Я чую ці слова. І хоча не розумію всіх значень людських слів, мені не потрібно нічого пояснювати. Я відчуваю, як повітря навколо стає важким.

Просякнутим сумом. Дівчинка схлипує. Вона простягає руку і ніжно проводить пальцями по пір`ячку мого ворона. Її мама обіймає її, тихо щось шепоче, заспокоює. Але я знаю: втамувати цей біль неможливо.

Я підходжу ближче до прутів клітки, напружуюся, хочу вибратися, хочу бути поруч. Хочу захистити його. Хочу забрати його звідси. Але нічого не можу зробити. Щось змінюється в повітрі. Воно більше не тяжіє, не тисне на мене, а стає м`яким, легким… Я відчуваю тепло. А потім...Мені хочеться спати. Очі закриваються самі собою.

Все стає нечітким. Я чую, як дівчинка плаче.

Засинаю…

Мене будить лоскотливий запах. Він проникає в мою свідомість, ніжно огортає, змушує згадати про реальність. Але мені не хочеться прокидатися. Я хочу залишитися у своєму вільному сні. Там, де я лечу високо в небі, де вітер грається моїм пір’ям, а мій ворон поруч.

Там, де мене більше немає. Я просто хочу зникнути. Бо він більше не поруч.

Але цей запах… Він такий манливий. Пахне чимось смачненьким. Свіжим. Поволі, неохоче, я розплющую очі.

Клітка. Але не та, до якої я звикла. Вона велика. Світла. Я лежу на м`якій підстилці, якої раніше не було. Що це? Повертаю голову і бачу джерело цього приємного аромату. Рибка. Свіжа, ніжна. Мій дзьоб сам тягнеться вперед, і я бездумно проковтую весь шматок.

Смачно. Думки в голові ще розмиті, плутаються, але я починаю помічати деталі. Тут доволі світло. Ніяких різких запахів хвороби чи страху.

Тепло. М’яко. Я обережно вдихаю повітря. Тут пахне... знайомо. Дівчинка. Її запах всюди. Я озираюсь довкола. Здається, це її кімната. Але чому я тут?

Порожнеча

Тепер для мене настала нова реальність. Кожного дня дівчинка приносить мені найкраще частування — шматочки риби, соковите м’ясо, навіть щось солодке. Але мені не хочеться їсти. Їжа пахне привабливо, але я не відчуваю бажання їсти. Вона кладе переді мною частування, а я просто дивлюся на нього. Воно не приносить радості.  Не приносить тепла.

Нічого більше не приносить тепла. Я зрозуміла, що мого ворона немає. Ця думка схопила мене, мов хижий птах, і не відпускає. Спершу я не вірила. Думала, що він просто десь поруч, що він прилетить, як завжди. Що я прокинусь від його воркотіння, від дотику його дзьоба до мого крила.

Але дні минають. А його немає. Тут лише я. І клітка. З кожним днем я слабшаю. Моє пір’я більше не блищить, воно тьмяніє, як і все навколо. Я не розмовляю. Не рухаюся.

Просто сиджу й чекаю. Чекаю, що цей день мине так само, як і всі інші. Що дівчинка прийде, тихо щось скаже, прибере їжу, якої я не торкнулась, поставить нову, а потім піде. Що світ залишиться таким же холодним і порожнім. Що він більше ніколи не повернеться.

Я згасаю. Так, як згас він.

Повернення

Я бачу найсолодший сон у своєму житті. Ми знову разом, високо в небі, серед пухнастих хмар. Вітер торкається моїх пір’їнок, немов пестить ніжна вода. Я щаслива. Не хочу прокидатися.

Хочу залишитися тут. З ним. Назавжди.

Круууу…

Я чую його голос.Теплий, знайомий, рідний. Крууу… Знову. Не може бути… Крууу… Крууу… А може? Я вдихаю повітря… і завмираю. Його запах. Рідний, такий знайомий запах. Невже?

Поволі, боячись, що це лишень сон, я розплющую очі. Переді мною — чорна постать. Він. Він дивиться на мене найріднішими очима. Ніжними. Люблячими. На мить я не можу навіть дихати. А потім… Моє тіло просто вибухає радістю. Я стрибаю, розправляю крила, махаю ними. Клітка здоровенна, і тут є простір для нас обох! Я воркочу, гукаю його, тягнуся дзьобиком до нього, хочу відчути коханого, доторкнутися, переконатися, що це не сон.

Він живий. Він повернувся. І я знову можу літати.

Епілог

Я ніколи і не думала, чи цікаво було б людям поглянути на світ очима ворона. Чи цікаво було б їм відчути те, що відчуваємо ми? Чи цікаво було б їм поринути далеко-далеко у небо і відчути легкість вільного польоту? Думаю, що так, інакше б ніхто з вас, людей, не дочитав би до цього моменту. Якщо ви ще й досі зі мною, я розповім дещо про те, як склалось наше життя.

Цю дівчинку, яка врятувала мене, звати Інна. Мене ж вона назвала Азазель, а мого ворона – Аббадон. Спочатку ми жили в клітці. Великий простір, м’яка підстилка, багато смачної їжі. Потім нас почали випускати. Ми вільно гуляли, де хотіли, хочемо, досліджували світ, що належав цим добрим людям.

Мій ворон не може літати. Його крило надто пошкоджене. Але я завжди поруч. Нас годують вишуканими частуваннями – риба, свіже м’ясо. Я навіть набрала вагу! Інколи здається, що ми тут справжні господарі, а люди нам лише прислуговують. Але я точно знаю. Інна – не прислуга. Вона моя подруга.

Робить мені масаж лапок — якби ви знали, яке це задоволення! А знаєте, в нас дуже багато роботи. Ось цей папірець на стінах зайвий, і ми постійно його здираємо. Люди не в захваті, шикають на нас, але ж ми стараємось! Вони просто нічого не розуміють. А ось ці м`які іграшки? Вони стоять не так, як треба! Тому мені, бо мої крила цілі, доводиться літати на полички і скидати все те на підлогу.Та кожний раз вони знову на полицях! Ох, ця Інна. Нічого не тямить у сучасному інтер`єрі! 

А ще ми любимо полювати на різні красиві та блискучі речі. Чому полювати? Бо ця Інна постійно якось бачить, що ми замислили. І все знає. Та я інколи хитріша за неї. Буває, як ніндзя, нахабно беру, що по праву моє. У нашому м`якому гнізді яких тільки прикрас не було! Кожна б ворона впала б від заздрощів! Чи душу продала за таку красу! Це я вам кіготь даю! Та людям це чомусь не подобається. І вічно забирають ці скарби назад. Скажіть, вам шкода для двох нещасних, побитих життям, але страшенно красивих ворон таких дурничок? У вас он скільки їх! Мабуть, ви просто жлоби.

Я люблю грати в одну гру. Називається  «Дзьобни Інну за палець»! Її рука інколи кружляє наді мною. І я маю її вполювати. Виграю, звісно ж, я, бо буває так дзьобну, що їй вже не хочеться гратись. Але кожного разу вона повертається до нашої гри. А Аббадон любить гратися з м`ячиком. Так-так. У нього є зелений м`яч, який він вічно кудись котить. Буває, Інна приєднується до цієї гри та пасує йому назад. Як на мене, дурна розвага. Моя — цікавіша! 

А ще ми вчимо людську мову. І вимовляємо багато слів.  Скоро навіть читати навчимось! Я люблю сидіти на плечі Інни. Або на голові. Інколи її зачіска мені не подобається. Виправляю це. Вона пручається, але марно! Я тут майстер на всі лапи!

Загалом дні минають у теплі та безпеці. Та інколи… Я дивлюся крізь вікно і сумую за небом. Пам’ятаю, як вітер грався в моєму пір’ї, як сонце виблискувало на крилах. Однак я знаю, що більше не можу повернутися туди. На вулиці нам не вижити. Але знаєте що? Мені добре.

Бо головне — не лише свобода. Головне, що ми разом. Я і Аббадон. Ну, і Інна, звісно. Вже так склалось, що вона раптово увірвалась у нашу воронячу сім`ю.   

Але ми, справді, щасливі цій появі. 

Дякую, що дочитали до кінця.