По серед ночі

Я дивлюсь з свого вікна, в темряву чарівну міста,
Бачу мерехтиве світло, а в голові пусті думки.
Світло міста через простір, вабить граючи вогнями,
Електричних ліхтарів, пронизуючи ніч німу.

Серед вогнів тих електричних, жодної душі нема.
Ліше тіні днів пройдешніх, кличуть гучно, мовчки.
Сон вісить над містом тут, спокій вони бережуть,
І лише на мить стають - промінем, ту ніч розвіять.

А між будівлями, як дим густий - туман, краде те світло.
Але як не старався б він, все світло скрити не вдається.
Та між краплинами що зіткані в повітрі, пронизує його
Чарівне мерехтиво, вогнів з безсонних вивісок та вікон.

Не все це місто спить... Воно живе красою,
Котра, у пору цю, в своєму спокої та ніжності,
Скриває всі невзгоди та зігріває тишою в душі.
А той туман як ковдра, що здатна заховати, або і налякати.

Туман у ніч на місто опустився, але не всі й ньому сплять.
Одні сміливці в ніч таку свою хоробрість проявляють.
А ті в кого на серці смуток, знаходять спокій в ній.
І все це бачу я з свого вікна по серед ночі.