Поезія

поезія — то не пісня, а збочене ремесло

у якому жінка з ледь помітною родимкою на кінчику носа

вирізає слова ножем із власного тіла

й складає їх в букви, що пахнуть попелом,

безсмертником і засохлою кров’ю з пальця,

яким вона ставила крапку

поезія приходить уночі —

як ропуха із гливким ``ква`` у волі, з болотяним сміхом,

із тьмяним намистом з кігтів мертвих птахів

шепоче:

«бери мої образи, виварюй їх в баняку,

пиши мене на стінах,

на берестяній корі

на власних ребрах

чи на спині воїна, що заснув після бою»

поезія — то звір, якого не годиться тримати на повідку

вона сама кусає за сухожилля і ти падаєш,

ламає зап’ястя і ти пишеш

душить тебе на гойдалці за хатою

і кладе до рота слова

мовляв, смакуй, причмелюй, цмакни хоч одним 

поезія не рятує

вона розтинає

а потім засипає рани сіллю

і каже: но, живи

поезія — то жінка з вихором у серці

яка любить тебе,

навіть як ти смердиш порохом,

навіть як прийшов без ніг,

навіть як не прийшов

вона гладить тебе,

мов теля,

і каже: мій

і тоді,

тільки тоді

все, що було —

зцілюється

і

заростає