Попівна і чорт

Всі баби відьми в Україні –

Чоловіки так кажуть нині.

А чи відомо, хто довів

Жінок до крайнощів таких?

Отож зручніше ви сідайте,

Напій духмяний наливайте

Та оповідь дізнайтесь враз,

Як рід відьом з`явився в нас.

Споконвіків наші панянки:

Киянки, звісно ж, полтавчанки

Були з характером, але ж

Їхня краса не знала меж.

Одна з таких жінок була

Дружина сільського попа.

Дівчина молода й вродлива

Вийшла за товстуна з кадилом.

Себе нелюбому віддала,

Під хустку коси заховала,

Бо наказали так батьки.

Було їй зовсім невтямки,

Що чоловік – ще той безбожник:

Спідницю не пропустить жодну.

А як із кимось він згрішить,

Молитися щораз біжить.

Тож вдома піп був дуже рідко,

А молода дружина-квітка

Сиділа в хаті, сумувала,

Лиш у віконце визирала.

І от в один із вечорів

Повз хату чортик проходив.

Побачив він самотню жінку

Й подумав: «‎Зайду на хвилинку».

У димохід умить пірнув,

Панянку ззаду пригорнув.

Та скрикнула, а чорт шепоче:

«‎Не бійся, серденько, я хочу

Лише тобі допомогти

І врятувать від самоти».

І нумо шию цілувати.

Та не на ту лихий натрапив!

Попівна обернулась – й вила,

Що поряд стояли, схопила,

Притисла чорта до стіни

І каже: «Ах ти ж син пітьми!

Хотів порядну жінку звабить?

От зараз лишу я на пам`ять

Тобі на лобі хрест святий,

Щоб більш не пхавсь до мене ти!»

І за розп`яттям потягнулась,

На мить єдину відвернулась,

А чорт вже у віконце втік.

Але забути більш не міг

Смарагдові блискучі очі,

Що вабили його щоночі.

І завиток рудий ввижався,

Який з-під хустки показався.

Та над усе вражала сила,

Що в дівчині вогнем горіла:

«З такою б стільки справ утнув.

Оце так жінка!» – чорт зітхнув.

І будь-що вирішив добитись

Попівни серця. Тож, як місяць

Над хатами лише сходив,

Рогатий кавалер під ним

До вікон нишком прокрадався,

У серенадах розпинався

Чи шепотів слова любові.

Хоч кожен раз страшного болю

Йому попівна завдавала:

То кочергою «‎пригощала»,

То обіллє його водою,

Та не звичайною – святою.

А раз, коли приніс букет

Та про красу її памфлет

Читав нечистий ловелас,

Кадилом по рогах ураз

Отримав чорт. Та не здавався,

Бо дуже сильно закохався

Він в норовливу українку.

Та все ж із часом поведінку

Рогатий вирішив змінити,

Бо зрозумів: не заслужити

Прихильність жіночки довіку,

Коли своєму чоловіку

Клялась у вірності вона.

Тож захотів того попа

Чорт вивести на чисту воду,

Бо знав: чутки пливуть з народу,

Що батюшка той не святий

Й під рясою ховає свій

Грішок, через який пательню

Готують йому браття в пеклі.

Отже, коли в черговий раз

Весь червонів іконостас

Від того, яким саме чином

Піп «причащав» чиюсь дружину,

Чорт коваля підговорив,

Щоб той до церкви запросив

Попівну. Мовляв, чоловік

Свічок принести їй звелів.

І, як слухняная дружина,

Миттю з`явилася попівна.

Відкрила тільки храму двері,

А там трясуться стіни й стеля:

Пихтить огрядний хтивий піп,

Неначе березневий кіт.

Попівна скрикнула від болю.

Через кого зламала долю?

Кому ж то вірність берегла?

Не чуючи слова попа,

Який швиденько одягався

Та виправдатись намагався,

Побігла бідолашна в ліс,

Гірких не стримуючи сліз.

Чорт все те бачив – підхопився,

Вдоволено потер копитця

Та за попівною побіг,

Чарку із зіллям прихопив.

Знайшов її під старим дубом,

Що линув кучерявим чубом

У небо поміж трьох беріз.

Достатньо вже пролила сліз

Попівна, тож лише сиділа

З відчуженим обличчям милим

І навіть не зсунула брів,

Коли до неї чорт підсів.

А той, авжеж, не розгубився,

Ближче до жінки притулився,

Чарку із зіллям протягнув

І каже: «Випий, щоб від дум

Сумних скоріш відволіктися.

Не край ти серце – розізлися!

Бо піп твій не вартує сліз.

Тож розпали ти помсти хмиз,

Щоб зрадника вмить спопелити.

А я буду тобі служити.

Помститися допоможу,

До сили стежку покажу,

Яка звільнить тебе, звеличить.

Бо такій жіночці не личить

Коритися комусь вовіки,

Навіть своєму чоловіку.

Один ковток – і вщухне біль.

Прийми ж ти подарунок мій!»

Жінка вдихнула повні груди:

«Якого чорта? Гірш не буде!» –

Сказала, а тоді взяла

І зілля випила до дна.

Тієї ж миті усім тілом

Нібито блискавка пробігла.

Потужна сила забуяла,

В очах зірками заблищала.

І випалила біль та страх,

Склалися в посмішку вуста.

Лукавий погляд засвітився,

Рум’янець на лиці з’явився.

Попівна мов переродилась,

На чорта хитро подивилась.

Та каже: «Нумо, полетіли,

Випробувати мої сили!

Хочу я зрадника-щура

Перетворити на кнура,

Щоб у багнюці він сконав

Або обідом, може, став

Для однієї із коханок.

Як би там не було, на ранок

Вже пошкодує він про зраду».

Таку от видавши браваду,

Чорта попівна осідлала,

Хустинку з голови зірвала –

Та полетіти вони в небо,

Чіпляючи густі дерева…

Отак з’явилась перша відьма.

Сказати все ж таки потрібно:

Вже скоро чорт пожалкував,

Що таку силу жінці дав.

Він думав, зможе керувати

Попівною та залучати

Її до справ своїх нечистих.

Та українок норовистих

Непросто змусити служити.

Відьом тим паче не скорити.

Тож від створіння свого й сам

Чорт часто сильно потерпав.

І вирішив: «Вернусь до пекла!

Там хоч і неймовірна спека,

Зате ніхто не дістає,

Як щось не по-її іде».

Отак у пекло він пішов.

До речі, там попа знайшов,

Який і досі рівномірно

В пательні смажився. Попівна

Натомість щасливо жила

І подружок собі знайшла,

Яких також навчила сили.

Тож на теренах України

Багато послідовниць в них,

Тому жінок з наших країв

Не треба, друже, ображати,

Якщо кнуром не хочеш стати.