Потяг

Потяг

З мішків блокпостів просипаються дні, місяці,

північні вітри видувають із них тимчасовість;

з клітóк габіонів щосил пробивається порість,

пройти в укриття — за триріччя прострочена ціль?

І тягне донизу.

В кущі поховалися збиті вогнем їжаки:

знекровлені від іржотечі, доплакують сльози

у зливою зціджене з глини укріплень молозиво.

Займаючи чергу на рейс — я у сховок за ким?

І тягне донизу.

У пастці пітьми не горять смолоскипи вітрин:

скелетом провулка — на обрис ребра-світлофора.

Осколки рівняють маршрут, і до того безформний;

в руїни, як в ноги, впиваються мерзлі вітри.

І тягне донизу.

Тут модуль бетонний — труна на відкинуту мить;

три сторони — скло, тож зупинки, забруднені в колір,

табло приставляють до горла, для таймінгу скону.

Буття оживає в метро, як підземній тюрмі.

І тягне донизу.

В розбиті ангари депо зазирає мороз,

заповнений голодом, валиться вбік елеватор.

У ворога думка найважча — скільки ще вкрасти:

вже-пустку лишає останній вагон-зерновоз.

І тягне донизу.

Дворів тотентанц, водоверть житлових забудов,

ударними хвилями в морі забуті опори —

Потік майже-смерті-впритул прибуває у повідь:

забути б усе, що було, вернути би «до»…

І тягне донизу.

02.12.2024

Copyright: Чурков Максим