Притча: У пошуках істини...

Колись давно, коли світанки пахли росою й тишею, жив мудрий кіт. Його шерсть була сивою не від років, а від думок. Кажуть, він чув, як росте трава, і бачив те, що люди часто оминали поглядом.

Одного дня кіт залишив теплу оселю й вирушив у мандри — у пошуках істини. Він ішов лісами й полями, містами й покинутими дорогами.

Першим він зустрів Пса, що сторожував великий дім. — Скажи, де істина? — запитав кіт. — Істина в силі та вірності, — відповів Пес. Кіт кивнув і пішов далі, бо бачив, як Пес, сильний і вірний, усе ж боявся залишити свій двір.

Потім кіт зустрів Сову на старому дубі. — Істина в знанні, — мовила Сова. Кіт подякував, але помітив: Сова знала багато, та майже ніколи не торкалась землі.

На шляху йому трапилась Миша. — Істина в обережності, — прошепотіла вона. Кіт усміхнувся, та зрозумів: постійний страх не дає побачити небо.

Довго мандрував кіт. Втомлений, він сів на камінь біля дороги й уперше за довгий час нічого не шукав. Він просто дивився, як сонце сідає, як світ стає тихішим, а серце — легшим.

І тоді кіт збагнув: ``Істина не живе в силі, не ховається в знаннях і не тремтить у страху. Істина — в умінні йти, слухати, сумніватися і вчасно зупинятися``.

Повернувшись додому, кіт більше не називав себе мандрівником. Та коли хтось питав його про істину, він лише муркотів і дивився у вікно — бо знав: кожен має пройти свою дорогу сам.

Істина не там, де її шукають, а там, де навчаються бути уважними до світу і до себе