Про маму

мама не питає, чому я вибрала інше місто,

чому живу далеко від дому,

де все просте і звичне

де ранки пахнуть її кавою,

а вечори — тишею за вікном

вона лише мовчки слухає,

коли я дзвоню на ходу

і через гудіння транспорту

питає:

“ти хоч їси там щось нормальне?”

мама не вміє бути суворою

коли я знову беру на себе забагато

і не встигаю жити

коли мої плани розсипаються

як червоні намистини на асфальті

вона лише каже:

“ти завжди так поспішаєш

іноді варто просто посидіти і подумати”

і я розумію, що її голос

завжди тягне мене додому

де менше гонитви

і більше тиші

мама не любить,

коли я довго не дзвоню

і коли я нарешті з’являюся на екрані

з бляклим обличчям і трохи втомленими очима

вона не питає “чому”

лише дивиться так,

наче намагається зчитати

кожну зморшку тривоги на моєму лобі

і через кілька секунд запитує:

“а ти відпочиваєш?”

і я раптом розумію,

що справді це було давно

мама знає,

що моє життя — це постійний рух

що я більше там, де вирує життя

ніж де чекає затишок

але коли я зрідка приїжджаю додому,

вона готує суп

і намагається зробити все так,

щоб я хоч трохи сповільнилася

бо іноді їй здається,

що я женусь не за мрією,

а від себе

мама не любить мої вибори

але любить мене

таку незрозумілу, вперту, голосну

і саме тому я знаю,

що завжди маю куди повернутись

навіть коли сама себе

загублю у світі