про морок

я чую стукіт серця 

свій.

а на горищі ніби ходить вий.

шуршить десь там із під крильця,

німий.

вдивляється у жилки юних ший.

він не моя проблема.

й точно не моя біда,

що тінь його лягла на самі ребра.

мов павутиння плутає мене пітьма,

тай не барюся довго, 

вже мені пора.

знов я вернусь , 

як ніч прійде крізь дім —

із вечором, що пахне мов полин.

тоді ми ще раз пустимось в танок

я і моє серденько,

що чує: вже ступа з кутка морок.