Про жити
Вірш / Військовети — не героїня, не свята, не мертва, не
ти — скрип дверей у підʼїзді, що веде в міжсвіт
де пахне домом, хлоркою і «Вінстоном пьорпл»,
де на стінах висять портрети нестарих
з усмішками, які вже не можуть постаріти
ти — та, що пише після повітряних тривог,
на тремтячому коліні, з цигаркою в губах,
поки коти топчуть живіт,
а всередині —
твої, з пустими очницями
і кожен з них промовляє крізь тебе,
коли ти забуваєш, як дихати
ти — не «багатостраждальна», не «сильна», не «вічна»,
ти — жива
з веснянками, родимкою-сердечком, втомленим ротом,
що знає присмак блювоти після похорон
і те, як лягає на серце звук ракети
ти — той самий фосфор, що ламався в дитинстві
і світив у темряві
а тепер світить з-під шкіри
коли всі кажуть, що «життя триває»,
а ти тримаєш його за горло,
щоб не втекло
ти — памʼять,
навіть коли хочеш забути
ти — вірш,
навіть коли німо
ти — я, коли не можу
і це
не про
жити
це — про
нести.
