Ранок

Музика закінчилась пізно і повертатися додому чомусь сьогодні моторошно. Я пройшла повз каналізаційний люк і на мить спинилася… Те, що зазвичай не привертало уваги сьогодні чіпляє мій погляд і серце почало калатати з шаленою швидкістю. Я пришвидшила крок. Озирнулась на друзів, які без слів зрозуміли і пришвидшились разом зі мною.

Зазвичай цей шлях ми долаємо на таксі. Але не сьогодні. Темна вулиця огортає вологою, майже відчутною фізично. Холодно. Ще трохи і ми завертаємо у двір. Десь з-за дерев починає вставати сонце. Перші пташки вже вітають новий день.

Третій під’їзд. Артур виходить трохи вперед, щоб відчинити двері та пропустити мене, але ще до того, як я підходжу ближче, з під’їзду виходить чоловік. Обережно зачиняє за собою двері і озирається навсібіч. Повільно підкурює цигарку — маленький червоний вогник завмирає на темному, з розмитими обрисами обличчі. Алкоголь наче випаровується з крові. Шкіра покривається сиротами, збільшуючи градус напруги. Раптом все затихає. Ще хвилину назад співали пташки, підіймалося сонце, а зараз — все завмерло в очікуванні. Швидко ковтаю ком, що підступив до горла. Проходимо повз чоловіка. Я відвертаюсь від нього, щоб не дивитися в обличчя, але точно знаю, що цієї миті він дивиться на мене. Усміхається. Мене пересмикує. Я підходжу ближче до друга, майже притуляючись впритул до його спини, відчуваю як калатає моє серце. Майже впевнена, що його серце б’ється з моїм в унісон.

Чоловік за спиною починає щось насвистувати. Відходить трохи далі. Може він вигулює пса? Але пса ми не бачили. Видихаю. Артур плутається в ключах і ніяк не може впоратись з магнітним замком. Знову і знову прикладає брелок, а він не спрацьовує. Я озираюсь і ловлю на собі погляд чоловіка, червоний вогник цигарки яскравішає і знову майже зникає. Двері подають сигнал, відчинившись і ми швидко ввалюємося в під’їзд. Артур зачиняє за собою двері, в останнє вдивляючись у погляд сусіда.

Ми біжимо вгору, сміємося, тримаючись за перила, періодично спиняючись, щоб віддихатись. Ще один проліт. І ще. Майже добігли. Артур відчиняє двері квартири, впускаючи мене вперед. Зачиняє їх. Тиша. Я спираюся спиною на стіну, щоб зняти взуття. Дивне відчуття тривоги досі поколює десь на потилиці та піднімає дрібне волосся на руках дибки. Але все добре. Ми вже в безпеці.

Скидаю туфлі, і підіймаю очі. Нічні коктейлі підступають до горла чи то від нещодавньої пробіжки чи від їхньої кількості в цілому. Затамовую подих, намагаючись стримати нудоту. Чіпляюсь поглядом за очі Артура і щось невидиме, ледь вловиме, відчутне проскакує в свідомості, але тікає. Він відводить погляд та іде на кухню. Якийсь час шумить вода, чую як відчиняється шафка, стукіт посуду. Все так знайомо, наче вдома. Але волосся на тілі зрадницьки сигналізує про щось, чого я поки не розумію. Намагаюсь згадати чому не поїхала додому. Чому прийшла сюди. Чомусь знову згадую каналізацію, яку проминула.

Нарешті знаходжу в собі сили, відриваюся від стіни та йду за другом. Маленький темний коридор, з якого одразу ж двері в ванну, за рогом — кухня, лівіше — двері в кімнату. З неї буде прохід в наступну. Скільки разів, коли слухаєте опис чиєїсь квартири, ви намагаєтесь прикласти його (опис) до квартири когось зі знайомих, щоб хоч трішки розуміти про що мова, або ж навпаки — в уяві докручуєте опис до тієї квартири, з якою від початку вирішили асоціювати цю квартиру. Я завжди так роблю.

Виходжу на кухню. Маленька. Розумію, що ніколи раніше тут не була, а моє уявлення про неї — зі слів друга. Я спираюсь на одвірок. Праворуч від мене під стіною стіл, за ним мийка. Поруч — плита, холодильник, що одразу ж впирається у вікно. Зліва — невеличка кухонна шафа. Порівнюю зі своєю кухнею. У мене б і половина мотлоху не влізла в цей гарнітур.

Перебираю в пам’яті розмови з Артуром, намагаючись згадати чи живе він тут сам, чи з кимось. Дівчини точно немає. Батьки? Не пригадую. Здається все, що я знаю про нього — розташування кімнат в квартирі? Озираюсь. Тиша. Знову така ж, як на вулиці. Наче в очікуванні. Ніс лоскоче аромат меленої кави, слух заколтсує характерне шипіння в турці. Нерозбірливе бурмотіння Артура. Усміхаюсь. Залишаю його на одинці, поки він наливає готову каву і збирається заварювати другу. Рушаю на розвідку квартирою.

Так і є. Велика кімната, з якої двері ведуть далі. В голові зринають уривки розмов, наче уламки розбитого скла. Артур живе в малій кімнаті. Заходжу. Під ребрами млосно лоскоче. Спираюсь рукою в живіт, вдихаю глибше. Волосся на потилиці знову підіймається. На стінці з меблевого гарнітуру, яка точно знала кращі часи, помічаю фото. Собака. Великий пес. Здається вівчарка. Краєм вуха уловлюю шипіння кави на кухні, але не можу відірватись від фото. Здається я починаю розуміти. Або ні. Щось має от-от відкритись мені, і зараз я не готова відволіктись від цього. Ще мить і я чую кроки за спиною, аромат кави, що заливає собою кімнату, покашлювання Артура, щоб привернути увагу. Повертаюсь і спіткаюсь очима за фото на столі.

Чоловік з розмитими рисами, обличчя, наче наскрізь пронизане лініями зморщок, тонкі розрізи для нетопово великих очей. Біля фото недбало кинута пачка цигарок, наче з неї от щойно взяли кілька штук і вийшли на балкон…чи під під’їзд. І щось в цьому фото притягує мій погляд і лякає ще більше одночасно. Повертаюся до Артура, беру простягнуту каву і розуміння прошиває ударом струму. Чашка вилітає з рук і я вискакую в коридор, розуміючи, що двері Артур замкнув. Але надія знайти ключ в шпарині є. Я боляче вдаряюсь всім тілом об двері, намацую руками ручку, внамагаюсь зрушити двері з місця і з горла виривається крик, коли нічого не стається. Вже геть не контролюючи себе я проводжу рукою по дверях і знаходжу ключ. Провертаю кілька разів і вибігаю в ледь освітлений під’їзд, встигаючи на мить озирнутись в квартиру. Але коридор дивиться на мене темними очиськами. За мною ніхто не біжить.

Ледь сповільнюючи крок раптом ловлю себе на думці, що я себе просто накрутила. Бо ж інакше Артур біг би за мною, та я б взагалі не вибралась з квартири. Бо ж хто так просто залишає ключі в дверях? А так, я впустила горнятко з кавою на підлогу і ошелешений друг спостерігає як гаряча рідина заповнює щілини в паркеті. Нудота знову гірким комом підступає до горла. На останньому прольоті сповільнююсь, але таки знаходжу кнопку, щоб вимкнути магніт та відчинити двері, вилітаю на вулицю.

Я озираюсь на будинок і мене підкидає. Він зяє великими чорними очиськами-вікнами. Десь вибитими, десь ще цілими, але точно вже давно не освітленими. Швидко переводжу погляд вище, правіше… Десь з-за розбитого скла вилітає залишок штори. Від цього шкірою пробігає мороз. Я проводжу поглядом назад до під’їзду і не можу зрозуміти як раніше не бачила цього всього. Дивлюся на вікно четвертого поверху. З якого на мене дивиться Артур, попиваючи каву.

Я розвертаюсь нарешті бігти, але врізаюсь. В чоловіка. З цигаркою в зубах. Того самого. Що мабуть вигулював пса. Того самого, чиє фото я бачила хвилину тому на столі. Огорнуте чорною стрічкою. З якого на мене дивилися чорні очі. Ті самі, що зараз дивляться з вікна четвертого поверху.