Ребро не мовчить: феміністичне читання Біблії, якого нас позбавили

Я починаю ходити по дуже тонкій грані, але не можу не ділитися рефлексіями. Бо кілька тижнів тому дізналася, що, виявляється, існує базова феміністична праця «Жіноча Біблія». І я дізналася про це не в університеті і не на конференції. Вона прийшла до мене між рядками книжки Анжели Саїні Патріархи: витоки нерівності. Саїні пише про те, як наука, релігія і політика об`єдналися в альянс на користь однієї статі. І ось там, між аналізом генетики й археології, з’являється ця назва Жіноча Біблія. Виявляється, жінки колись її вже прочитали. Просто по-своєму.

Авторка проєкту – Елізабет Кейді Стентон, американська суфражистка, яка не погодилась з тим, що місце жінки - мовчки кивати біля амвону. Вона не була теологинею, але була розумна, зла і з освітою. А головне з розумінням того, що сила тексту в тому, хто його тлумачить. Тому вона взяла Біблію і переписала не її, а своє право її коментувати.

Жіноча Біблія вийшла у двох частинах. Перша побачила світ у 1895 році в Нью-Йорку, у видавництві European Publishing Company. Вона містить коментарі до п’яти книг Старого Завіту: Буття, Виходу, Левіта, Чисел і Второзаконня. Стентон залучила до проєкту близько двадцяти жінок - серед них були журналістки, проповідниці, лікарки, релігійні мислительки. Усі працювали за одним принципом: шукали, де жінка згадується, або де її відсутність говорить голосніше за присутність, і писали до цих місць свої коментарі. Це не теологія в класичному сенсі - це аналітика, спроба повернути жіночий досвід у центр розповіді.

Друга частина Жіночої Біблії вийшла у 1898 році й охоплює тексти Нового Завіту – Євангелія, Дії апостолів, Послання Павла та Об’явлення. Саме тут авторки розгортають найгострішу критику церковної інтерпретації жіночої ролі: вони аналізують образи Марії та Марії Магдалини, а також рішуче ставлять під сумнів авторитет апостола Павла, чиї слова про мовчання й підлеглість жінки стали догмою. Якщо перша частина розбирала міфи про початок, то друга – де і як жінку змусили мовчати вже у сформованій релігії.

Тож бачимо, що у фокусі Жіночої Біблії фрагменти, де жінка або згадується, або мовчить гучно. Найбільше – про Єву (принаймні у першій частині, яку я, власне, аналізувала). Стентон відзначає: у першій версії творіння чоловік і жінка створені разом на образ Божий (Буття 1:26-28: І сказав Бог: „Створімо людину за образом Нашим, за подобою Нашою, і хай панують над морською рибою, і над птаством небесним, і над худобою, і над усею землею, і над усім плазуючим, що плазує по землі“)/ А в другій - він, а потім вона, з ребра, “для помочі”. (Буття 2:18-22: І сказав Господь Бог: Не добре, щоб бути чоловіку самотнім. Створю йому поміч, подібну до нього. І вчинив Господь Бог із землі всю польову звірину, і все птаство небесне, і до Адама привів, щоб побачити, як він їх кликатиме. А все, як покличе Адам до них, до живої душі воно ймення йому. І назвав Адам імена всій худобі, і птаству небесному, і всій польовій звірині. Але Адамові помочі Він не знайшов, щоб подібна до нього була. І вчинив Господь Бог, що на Адама спав міцний сон, і заснув він. І Він узяв одне з ребер його, і тілом закрив його місце. І перетворив Господь Бог те ребро, що взяв із Адама, на жінку, і привів її до Адама). І ось ця друга версія основа всіх подальших “жінка слабша”, “жінка винна”, “жінка несе гріх”. Хоча перша явно про рівність.

Іронія в тому, що майже всі жінки в Біблії зображені сильними. Але це сила, яка не подобається патріархам. Сара – владна і заздрісна. Ревека - стратегічна. Рахіль - горда. Вони не святі й не мовчазні. І саме це Стентон повертає нам: право бачити в біблійних жінках не об`єкти моралі, а суб`єкти історії. Особливо разючими є коментарі до книги Левіт. Жінка, яка народила дівчинку, вважалась нечистою вдвічі довше, ніж та, що народила хлопчика. Її менструація - привід для ізоляції. Її тіло - загроза ритуальній чистоті. І ця концепція тілесної небезпеки досі живе у словах “гріховне”, “ганебне”, “непристойне”.

Чому це досі важливо? Бо культури, навіть найсекулярніші, живуть на старих скриптах. І часто ті скрипти ми називаємо природою. Жіноча показує, що навіть найдавніші тексти можуть бути прочитані з іншого кута - якщо ти дозволиш собі поставити запитання. Не щоб зруйнувати віру, а щоб повернути собі право думати в її межах. Це книжка не про релігію. Вона про інтелектуальну автономію. Про текст як поле сили. І про те, що навіть якщо ти створена з ребра - це не означає, що ти маєш мовчати. Ну от я і не мовчу.

 *Амвон - у ранньохристиянській та візантійській церкві одна з кафедр, на якій здійснюються окремі елементи богослужіння, виголошуються проповіді; розміщувалась на боці хору під куполом (визначення взяла з вікіпедії)

 *Переклад Біблії – Івана Огієнка