Самотнє світло у вікні

Хатинка на Переяславщині лишилася їй від бабусі, яка відійшла у кращий світ, коли дівчині було лише чотирнадцять. За життя вона не раз намагалася зманити онучку до себе, пожити з нею бодай один місяць. Поблажлива посмішка та коротка відмова — єдине, чого старенька Горпина змогла добитися. Ця дівчина — дитя міста. Її душу й уяву не тішила перспектива перебування у невеличких Хоцьках, від слова зовсім. Розважати себе збиранням грибів у лісі, до якого село тулилося західним боком, та купанням в місцевому озері — геть не для неї.  Втім, в житті трапляється всяке.

От і з нею трапилося. Таке, що мусила покинути обожнювану столицю та помчала туди, де ніколи не хотіла бути.

Невинне життя у животі обрало не найкращий час для свого зародження. У його матері нічого не лишилося: ані роботи, ані грошей, ані житла, ані чоловіка. Жінку обманули й викинули за поріг власної фірми, немов паршиву бездомну собаку, відібрали дім, обчистили банківські рахунки. І хто ж це зробив?! Батько її дитини…

Вона віднесла до ломбарду всі прикраси, які мала і втекла на Переяславщину. Її не лякала занедбаність малесенької дерев’яної хатинки. Вже не хвилювали занадто піщані доріжки, які так дратували в дитинстві. Лиш би не дихати одним повітрям зі зрадником та нікого не бачити. Хоча, якщо подумати, то більше й не лишалося місць, куди жінці податися.

Там її бездумні та беззмістовні дні поволі спліталися у тижні, а ті своєю чергою у місяці. Разом з животом росла й ненависть матері до власної дитини. Кожен порух під серцем нагадував про зруйноване життя. Коли на початку вона принаймні розглядала варіант залишити маля, то чим ближче були пологи, тим сильніше кріпнула думка відвезти його до дитячого будинку, або просто підкинути комусь з місцевих.

Я народила пізно вночі. Потуги застали мене, коли я, немов якийсь нещасний вовкулака, спостерігала за мерехтінням відображення повного місяця в озері. Багни. Як символічно нині звучить назва водойми, біля якої народжується дитина від людини, наповненої багнюкою по самі вінця.

Разом з появою немовляти накотилася хвиля огиди. Воно таке схоже на нього! І верещить препаскудно. Я відклала дитину якомога далі від себе, навіть не загорнула бодай у щось. Розпласталася безсило на землі й загубила погляд у темному небі.

Я раптом відчула таку шалену ненависть! В уяві миготіли картинки, як це огидне створіння росте і з кожним днем стає все більш схожим на свого батька. Рано чи пізно, воно вчинить так само як мій чоловік — відбере все, що я матиму, і кине. Ні, для одного світу двох ідентичних покидьків забагато!

— Нехай воно здохне, — прошепотіла, коли помітила зірку, що падала.

Та на небесне тіло покладатися не стала. Ігноруючи біль, я спершу перевернулася на бік, перепочила ще трохи, а потім навкарачки поповзла до дитини. Взяла й понесла до озера. Занурила у воду — нарешті настала тиша. Тримала довго, щоб точно померло.

На якусь мить задумалася над тим, аби й собі втопитися. Та розуміння того, що моє тіло плаватиме біля його виплодка зупинило мене. Кинула останній погляд на озеро та попленталася назад до хатинки.

Вдома обнишпорила шухляди та знайшла ніж. Притиснула лезо до зап’ясть. Проступило кілька крапель крові. Вони розпливалися за пеленою перед очима. Треба зробити один рух і всьому нарешті настане кінець…

Сонце поволі підіймалося. Літні промені проникали крізь тоненькі фіранки на невеличкому віконечку. Гілки дерев колихалися й відкидали чудернацькі тіні на мою подушку. Як гарно!

Сіла на ліжку й солодко потягнулася. Бабусі Горпини не було вдома. Напевно, поїхала в сусідні Циблі, до родички. До того села попуткою хвилин десять-двадцять. Мабуть, думала, що повернеться швидше, ніж я прокинуся. Ото вона цікава! Покликала онучку до себе, а сама чкурнула з дому. Та я на неї не ображаюся. Мені не скоро від’їжджати — ціле літо попереду! Ще нагомонимося. А поки гайда на природу!

Я гуляла лісом і не могла зрозуміти, чому раніше не погоджувалася пожити тут. Повітря таке свіже, що аж в голові паморочиться. Особливо після загазованого міста. Гарно й затишно, пташки щебечуть, а вночі можна годинами роздивлятися зоряне небо. У Києві тих зірок і не видно…

До лісу хоч і треба трішки пройти, але він наповнює тіло енергією. Коли нагулялася й повернулася додому, заходилася прибирати в хатинці. Хотілося потішити бабусю. Їй, мабуть, вже тяжко цим займатися. Але від того не менш неприємно дихати пилом, який скрізь влігся товстелезним шаром. Вона точно зрадіє, коли повернеться, а тут все сяятиме!

Наближався вечір. Я створила затишок у хатинці й зварила вечерю. Розставила все на столі й взялася виглядати бабусю. Та минав час, а вона не з’являлася. Їжа давно захолола, а на вулиці геть стемніло.

— Мабуть, не знайшла з ким назад їхати і вирішила заночувати у бабці Марічки, — зробила висновок.

Я поховала продукти до холодильника, обмилася, перевдяглася та вклалася до ліжка. Сон вже майже забрав мене до своїх обіймів, коли раптом скрипнули двері й почулося знайоме шаркання ногами.

—            Бабуся?.. Чому це ти так пізно вирішила вертатися?

—            Що ж ти накоїла, онучко?.. — почула я замість відповіді на питання.

Вона присіла на край мого ліжка. Коли я увімкнула нічник, то побачила її заплакане обличчя. Бабуся трималася обома руками за голову, злегка погойдувалася взад-вперед та тихенько стогнала. Стогін її звучав якось дивно, ніби відлунював.

— Чому ти плакала? Тобі погано?

— Що ж ти накоїла… — лише повторила.

Вона протягнула тремтячу долоню, погладила мене по голові й обличчю. Після цього підвелася та побрела до виходу. Я одразу кинулася за нею:

— Бабусю, куди ти?

Спробувала схопити її за руку, коли старенька Горпина вже переступала поріг, але якась невидима сила різко відкинула мене на кілька метрів від неї, боляче вдаривши об підлогу. А наступної миті двері з гучним ляском зачинилися.

— Тобі доведеться платити… Тобі доведеться платити… Тобі доведеться платити… — голос бабусі відлунням розкинувся по хатинці, ніби облетів мене по колу кілька разів. — Тобі доведеться платити… — вже тихіше і наостанок ледь-ледь чутно, але біля самісінького вуха: — Тобі доведеться платити…

Я різко всілася на ліжку. Змокла нічна сорочка та сплутане вогке волосся неприємно липнули до тіла.

— Оце наснилося, — голос звучав хрипко, довелося відкашлятися.

Я обдивилася все всередині та навіть оббігла хатинку по колу, аби пересвідчитися, що насправді бабуся не поверталася. Раптом я усвідомила, яка дурепа. Вона ж говорила, що побуде у бабці Марічки кілька днів, бо та нездужає. Як же мені це з голови вилетіло? Наготувала вчора купу всього… Кого чекала?.. Не зрозуміло.

Неохоче виповзла з ліжка. Все тіло ломило, ніби по мені катком проїхалися. Раптом накрив такий припадок слабкості, що довелося сісти назад. Коли в голові припинило паморочитися, запримітила червоні плями на простирадлі.

— А, он воно що!

Минуло майже два роки відколи це почалося, а цикл досі не стабілізувався. В голові виринув образ мами. Ох… Добре що її тут немає, бо знову почала б виносити мізки ідеєю поїхати до того жахливого лікаря. Брр!

Я дочекалася, коли стало трішки легше і взялася прибирати постіль. Відкрила кошик для брудної білизни й остовпіла. Аж страшно стало. Він був забитий кривавими простирадлами. Уява почала малювати варіанти жахливого походження цих плям, але я швидко себе заспокоїла. Яка ще кров? Звідки б її стільки взялося? Мабуть, бабуся щось фарбувала і підстеляла старі простирадла, аби не заляпати все. Хоча колір звісно огидний. У нас вдома в одній з кімнат підлога довго схожий відтінок мала. Добре, що під килимом майже не видно було.

Вже коли тішилася ароматом свіжої постільної білизни й гортала якусь стареньку книгу, помітила синці на ногах. Одразу згадався сон. Стало трохи тривожно. Прослідковувалася страхітлива закономірність, але це напевно просто збіг. Я завжди була розсіяною. От і не помітила, коли та де забилася. Підозрюю, це відбулося під час прибирання.

Знову підкрався вечір. З озера долинало кумкання жаб. Спочатку це навіть створювало самобутню, майже приємну атмосферу, але в якийсь момент воно почало так в’їдатися в голову, що та аж розболілася. От тобі й будиночок біля водойми. Звучить гарно, а на ділі спокою немає!

Бабуся розповідала, що колись це кляте озеро висохло так сильно, що по ньому пішки ходили, мов по калюжі. Подумки побажала, аби воно знову випарувалося і припала обличчям до вікна. Сердито покосилася на Багни. В око впав якийсь дивний вогник. Ніби хтось стояв у воді й тримав свічку.

«Це що, якісь місцеві ворожіння? — хіхікнула, а тоді ще й подумала: — А може піти глянути? Буде тоді у вересні про що написати у творі «Як я провела літо»».

— Навіть не думай нікуди йти! — голос бабусі прозвучав точнісінько як уві сні.

Серце загупало. Я озирнулася навколо, але тої, що говорила, ніде не знайшла. Раптом позаду щось заскрипіло, ніби хтось провів чимось гострим по склу. Глянула у вікно, але на щастя нікого не помітила. Вогник над озером також зник. Я різко смикнула фіранки обома руками, аби темінь по той бік не дивилася на мене. У той момент світло зникло, а у двері легенько постукали.

— Не відчиняй!

Це попередження явно зайве. І без нього страшно до чортиків. Я навшпиньки повернулася назад до ліжка й накрилася ковдрою з головою. Так, по-дитячому, але куди мені тут заховатися?! Стукіт повторився. Ще раз… І ще раз… Знову заскреготіло по склу. Почулося, як хтось на вулиці ходить попід стінами хатинки. Я притискала ноги до грудей і тремтіла. Минали хвилини й години, а звуки не припинялися. Іноді бабусин голос повторював «не відчиняй».

В дитинстві я боялася темряви між стіною й шафою у власній кімнаті. Засинаючи, старалася не дивитися туди, бо здавалося, що звідти вискочить щось жахливе. А зараз монстри ніби ожили й відшукали мене аж у хатинці бабусі. Уява малювала гидких істот, які розбивають вікно, зносять двері, хапають мене та розривають на дрібні шматочки.

Тіло накривали одна за одною хвилі жару, на стільки сильно, що хотілося голяка вскочити у сніг. Мене всю трусило аж до поколювання всередині. Здавалося, ось-ось знепритомнію, але, як на зло, цього не ставалося. Натомість голос бабусі та звуки не втихали.

 Нарешті вищі сили змилувалися наді мною і я провалилася у сон.

Кілька наступних ночей все повторювалося. Спочатку я трусилася, як і першого разу. Та згодом до страху почав додаватися відчай та навіть роздратування. Кожного дня я сподівалася, що ось вже сьогодні повернеться бабуся і ми разом щось вигадаємо. Вона захистить мене.

Але цього не сталося.

Зрештою, я на стільки стомилася боятися, що коли знову почула знайомі звуки, пішла відчиняти двері:

— Хай вже це бодай чимось закінчиться!

Мене зустріла темрява і… більше нічого. Я вже збиралася повернутися всередину, коли раптом:

— Мамо… — голос схожий на кумкання жаби ховався десь між гілок дерев. — Поклич мене, мамо… Назви на ім’я!

— Це що за жарти? Яка ще мама?

— Як мене звати, мамо?..

Я остаточно впевнилася у тому, що дарма стільки ночей трусилася під ковдрою. Хтось з місцевих просто вирішив поглумитися наді мною. Певно десь сидять з колонками по кущах, крутять мені завчасно підготовлені звукові доріжки та аж давляться від реготу. Звісно! Що може бути веселіше жартів над немісцевою дівчиною?! Страх змінився роздратуванням. Я впевнено пішла туди, звідки мене кликала «моя дитина».

— Мамо…

Голос віддалявся. Прямуючи за ним, я дійшла до озера і навіть встигла обдумати, що саме скажу жартівникам, аби їм більше не хотілося лазити попід чужими вікнами ночами. Спочатку здалося, що там нікого немає. Але невдовзі над водою з’явився вогник, що наближався до мене. Він то яскраво палахкотів, то згасав.

— Мамо, дай мені ім’я…

Нарешті, коли вогник майже наблизився до берега, я побачила, що він рухається не сам собою. То був каганець, якого тримав у руках маленький хлопчик у довгій білій сорочці. Його очі дивилися на мене сірою пустотою.

—            Ти прийшла до мене, мамо? Мені тут дуже холодно…

—            Ти такий схожий на…

Дитина нагадувала когось знайомого і… поганого.

Що мені може зробити маленький хлопчик?..

Чому здається, ніби ненавиджу того, кого вперше бачу?..

Я взагалі не маю людей, до яких могла б відчувати це почуття…

Голова розколювалася від болю. Раптом спогади посипалися на мене, ніби град. Ці ментальні шматочки льоду швидко й безжально роздирали ілюзію. Бабуся Горпина померла, а я давно не школярка. Я — вбивця! У цьому озері я втопила власне дитя. Дитя, яке, мов дві краплі води, схоже на свого клятого батька!

Я і себе хотіла вбити, але виявилася на стільки жалюгідною, що спасувала в останній момент. Згадалося, як валялася в ліжку й дивилися у стелю, поки не засинала або непритомніла. Я спробувала вирахувати, коли почала провалюватися не в темінь, а в ілюзію, але нічого не вийшло. Лише спровокувала нову хвилю жахливого головного болю. Він виявився на стільки сильним, що мене захитало та знудило.

— Як мене звати? — прорвався крізь туман в моїй голові холодний голос хлопчика.

Бабуся раніше розповідала про таких дітей, але тоді це сприймалося як містичні казочки. Я — матеріалістка. Принаймні була нею…

Глянула на дитину. Чи заслуговував він померти від рук власної матері? Мабуть, ні. Я майже фізично відчула, як мене переламало на дві частини. Одна наповнилася ненавистю по самі вінця, а інша… інша пульсувала провиною.

Що я можу?

Хіба лише…

— Іван. Тебе звати Іван.

Якийсь час хлопчик ніби мерехтів, але поступово його образ тьмянів, аж поки не зник зовсім.

— Дякую! Я сумуватиму за тобою, — сказав він перед тим, як каганець блимнув востаннє.

Так само як той вогник, згас сенс мого життя. У мене немає нікого і нічого.

Я пішла в озеро. Озирнулася назад, коли вода вже торкалася колін. У вікні хатинки горіло світло. Звідти на мене дивилася бабуся Горпина. Я помахала їй рукою, вона зробила те саме у відповідь.

— Шкода, що я так і не приїхала до тебе погостювати, коли ти була жива…

Вона злегка покивала головою перед тим, як її образ розвіявся, мов дим.

Її привид став моїм потойбічним провідником, а хатинка — примарним місточком між яскравими барвами та суцільною сірістю. На ньому я ховалася останні тижні свого життя. Але повертатися нема куди.

Я пішла вперед. Вода зімкнулася над моєю головою, а світло у вікні хатинки так і лишилося горіти, таке затишне та таке самотнє.