Санаторій

Світлина створена за допомогою AI

На полуденок тут завжди подавали заходи сонця. О 16-ій годинники по всій території сповіщали, що настав час полуденку. Великі панорамні вікна їдальні виходять на захід, на далекі схили і селище на їхньому хребті. О 17-ій всі полишали їдальню, і я ставала до миття чашок, а назовні вже панувала темрява. Чи була то пора осені, чи літа — в один і той самий час сонце сідало за блакитні пагорби та обриси будівель на них. Слід віддати належне декораторам санаторію — сонце сідало щоразу інакше: м`яко тануло в хмарах, велично котилось рожевим небом, сірувато миготіло поміж туману. Ідеально тонка робота. Кожен раз це давало поштовх до розмов про погоду на завтра.

Про інше говорити тут було небезпечно. Особливо стосовно завтра.

Не одразу розумієш, що світанків не існує. Дехто з пацієнтів взагалі про це ніколи не дізнається. Підйоми тут завжди о 8-ій, більшість думає, що сонце вже зійшло, але я знаю — в санаторії світанків немає взагалі. Сонце за чверть години до підйому вмикають з протилежного від заходу боку.

Новоприбулих тут не вітають, не реагують на їхню появу, ніби вже десятки разів з ними збиралися за столом. Тих, хто закінчив своє перебування, ніколи не згадують. Страшно закінчити своє перебування тут. Коли раптом згадують когось, кого вже «виписали», нам всім стає моторошно від того, яке значення стоїть за цим. Ми не знаємо, коли виписують кожного з них. Чи то з нас. Я покоївка — розливаю чай, розношу таці з їжею, змінюю білизну в кімнатах. Та часом здається, що я сама пацієнт санаторію. Скільки себе пам`ятаю, щодня розливаю чай і питаю: «Скільки вам цукру?», знаючи вподобання кожного і те, що дві, одна і навіть п`ять ложок даватимуть один і той самий результат. Але всім я маю покласти дві. Ще одна гра декораторів. Ілюзія вибору. Ілюзія індивідуальності.

Я ненавиджу заходи сонця. Їх тут ненавидять всі. Така постійність полуденків і заходів створює відчуття неможливості змін. Ніколи тут не скажеш: «А ви помітили, що тепер темніє пізніше?». Тут немає календарів, лише годинники. Щоб не збожеволіти, відлік днів я веду своїм власним способом.

Можливо, той, хто благополучно вийшов звідси... назвімо це так — благополучно вийшов, ненавидить заходи сонця і щоразу надвечір ховається в коморах, під подушкою, затуляє вікна, очі, спогади. А можливо, і спогадів у нього немає. Хоча, найпевніше, що його самого — немає.

Тут завжди говорять лише про заходи сонця і погоду. Я помічала кілька спроб заговорити про щось інше. Здалеку, метафорами, навіть удаючи, що говорять про сонце. Сусіди за столом вдають, ніби не почули. Невже бояться?

Бояться. Бояться, бо немає над нами ні начальства, ні наглядачів. Кожен з пацієнтів, кожна покоївка чи кухар можуть виявитись Ними. Проєктантами і деміургами цього світу, що ставлять над нами незрозумілий експеримент.

Коли Він почав диктувати мені послання, я точно не пам`ятаю. І як вже помітила, що він зливає якусь інформацію, я довго відмовлялась вірити в це.

— чотири червоних ложки.

— 16 ложок.

—  32 ложки.

— безхмарна ложка.

— три залізних ложки.

— нуль ложок.

— одна залізна ложка.

— одна вільна ложка.

— 542 ложки.

542 — це його порядковий номер. Його ім`я. Ніде, окрім голови, я не могла тримати цю інформацію. Хоч би не говорити уві сні...

Приміщення їдальні знову наповнилось. Щоразу одні й ті самі першими вриваються, наче школярі. Ті самі парами велично заходять під руку, знімають капелюхи і пальто. А під ними — піжами. Блискучі міні-сукні, циліндри та смокінги, різнокольорові гавайські сорочки — ніщо не здатне приховати блакить байкових піжам. Чистих, напрасованих, з порядковим номером на комірці замість імені.

— Номер 257, що ви думаєте про сьогоднішню погоду? — Номер 800, скільки вам цукру?

Піжами заборонено знімати, крім часу лазні та медичного огляду. Та ким заборонено? Хто перевіряє виконання цього правила? Хто виконує покарання? Ніхто не знає. Ніхто не ризикує. Правила санаторію беззаперечно приймаються, вбираються шкірою, вдихаються з місцевим повітрям.

— Чотири ложечки, — говорить номер 52. Я чесно кладу відведені дві. Ілюзія жарту. Він дякує і розколочує білі кристали, що снігом осідають у рідині, утворюють вихор і безслідно зникають, змінюючи смак середовища. Може, в ці кристали щось домішують, і всі стають слухняними?

— Ви підете сьогодні в кіно? — чую розмови за спинами. Ще одна ілюзія вибору. Кожного дня ввечері йде кіно. Годину чи півтори пацієнти споглядають мерехтіння жовтого екрана. Чи червоного. Чи помаранчевого. Сім кольорів райдуги, лише синій з блакитним за одно, а сьомий колір — білий. Спираючись на ці кольори, я уявляю в своїй голові тиждень. Червоний — вівторок, помаранчевий — середа...

Більше трьох сеансів підряд пропускати заборонено.

У вівторок, в день червоного кіно, на полуденок подали три реактивних літаки. Вперше в моєму житті сталося щось подібне! Але ніхто — жодна людина — не звернула уваги!

І я давно чекала на цей день. До нестями повільно рухались стрілки годинника санаторію. Перемикалися електронні цифри. Четвертий вівторок. Полуденок. 542-й номер відсутній. Місце пусте. На великому електронному годиннику посеред їдальні — 16:31. За хвилину небо пронизують три літаки в напрямку сонця і врізаються в перешкоду. Величезний блакитний екран, на якому ми весь час бачили небо і схили, тріскається, розходиться райдужними плямами, три літаки падають зовсім неподалік і вибухають.

Я розкладаю цукор.

— Дві, будь ласка.

— Три ложечки.

— 3 залізні ложечки

— нуль ложечок

Ще за хвилину небом пролітає один літак. (Одна залізна ложка). Літак трощить одне крило, але пронизує наскрізь екран, вилітає у чорний простір за ним. Більше нічого не видно. Сонце дещо згасає, проте загальний рівень освітлення не змінюється. Звісно, сонце не є справжнім джерелом світла.

(Одна вільна ложка).

Я завершую зміну та йду митися. Серце вистрибує з грудей: йому це вдалось! Сподіваюсь. Вірю! Інакше не може й бути. Хоча і гадки не маю як. Звідки ці літаки? Чи справді то був він?

За тиждень екран повністю відновили. Всі ці дні заходів сонця не було. Лише рівне безхмарне небо. На місці 542-го номера сидить огрядна жінка в піжамі з номером 43 і замовляє чай без цукру. Я кладу дві ложки і намагаюсь згадати, як виглядав 542-й номер. І не можу. Але думаю — а якщо і собі...