Щоденник Василя Стуса

Я познайомився з нею в один із найбільш особливих днів у житті людини. Хоча не знаю, чи дійсно дні народження є такими ж особливими, як їх усі вважають. Мені тоді виповнилося двадцять чотири роки і, здається, це був знак. Адже як незвично вона ввірвалася в моє життя! Тоді я ще не знав, то був добрий знак чи поганий. Лише зараз, оглядаючись у минуле, я часто задумуюся, що було б, якби ми ніколи не зустрілися. Чи для мене щось змінилося б? Чи був би я кимось іншим зараз? Певно, що ні. 

Ми були як дві стихії, що ніколи не вміли співіснувати спокійно. Навіть коли нас тягнуло одне до одного, ця сила була такою ж мінливою, як і ми самі — нас раз у раз то притягувало, то відштовхувало одне від одного.

Чи я любив її? Звісно. Але тут треба уточнити, що саме для вас означає любов. Любов — це поцілунки, обійми, обіцянки? Любов — це залежність? Любов — це прихильність?

Коли ми вперше зустрілися, вона тоді прийшла в гуртожиток до своєї подруги. Одразу впала в око мені краса її тонких ручок, її біленької шкіри, її великих очей, що так дивилися на мене. Потім був феєрверк. Я її поцілував: отак просто, не задумуючись. А вона дала ляпаса і ми розбіглися. Я трохи засмутився, десь блукав поночі, аж поки мене не забрали до міліції. Ну і якось затихло.

Та затихло тільки зовні, бо я з тих пір не міг її забути, все не виходила вона мені з голови. Я думав про неї і кращої дівчини не пригадував.

Повернувся до неї восьмого березня і вже до літа наступного року ходив слідом за нею, як закохане хлоп’я. Вона була з характером. Любила командувати. А я і не проти. Спершу.

Наші стосунки складно було назвати гармонійними. Я шукав музу, вона нею не була. Я хотів дбати про неї, а вона була самодостатньою, не потребувала мого піклування. Ми були різними. Я — до самих кісток українець, вона — росіянка за походженням і ментальністю.

Вона мене не розуміла. Бувало, читаю їй якийсь свій вірш, а вона не знає, як реагувати. Та й не хоче. Я був людиною пристрасною, цілу ніч міг розмовляти про мистецтво. А вона тільки обурювалася.

Не знаю, яким чудом ми зійшлися, бо кожного разу, коли я намагався знайти з нею спільні інтереси, мені доводилося розчаровуватися. Ми були не такими, як інші. Часто конфліктували. Часто розходилися, щоб потім знову зійтися. Скільки разів я збирався піти назавжди, стільки ж разів повертався знову до неї. Я знав, що вона мені не пара, що ми зовсім не маємо нічого спільного. У нас була пристрасть, але не було майбутнього. І скільки б я цього не повторював, все одно не міг піти від неї.

Бували хвилини, коли я міг сказати, що більше не стерплю, але…це ж вона. Моя. Вона була моєю. Як я міг піти? Як міг покинути це прекрасне у своїй красі створіння?

Та все ж, усвідомивши прикру реальність, я мусив піти. Тоді вона сказала, що я не зможу без неї, що я її люблю. Я знав, що мені не можна бачитись з нею вдруге, інакше я зроблю гірше самому собі. Наше розставання для мене було дуже важким. У спогадах, у мареннях, я міг навіть забути поїсти. Мені здавалося, що хвилини тепер розтягуються у години. Я писав. Писав про нас. З гіркотою.

І, напевне, не було у мене тієї потрібної сили волі, бо я не витримав. Улітку повернувся туди, звідки усе починалося. Знайшов її. Просив переїхати назавжди до Києва. До мене. Це була ледь не пропозиція. Імпульсивна. І вона її відхилила. Не описати словами мого розпачу, коли я дивився, як вона розвернулася од мене і пішла. Така вся кругленька та гарненька. Звертаючись до мене так само лагідно, як і раніше, вона сказала, що вийшла заміж і носить під серцем дитину. Як!? Невже вона мене розлюбила? Чи це можливо, коли я так страждав? Це було несправедливо, адже вона була моєю. Вона перепросила, а я тільки дивився їй услід.

Бувало, вночі я проклинав її. Мої руки від злості стискалися в кулаки, я не вірив у те, що це дійсно відбувається. Вийшла заміж…І не за мене!  У інші ночі я готовий був впасти перед нею на коліна і благати, щоб вона знову була моєю. Я був готовий прийняти її дитину і виховувати, як свою власну. Пестити, голубити, любити. Я не до кінця усвідомлював, як справитися з цими почуттями. Адже у моїх грудях досі палав вогонь кохання. Я досі пам’ятав її солодкі вуста, її серце, що билося проти мого. Я її ждав. Ждав, та вона не прийшла.

А потім мені явилася Валюша.

Оглядаючись зараз на минуле, я думаю про те, що якби у нас із Сашею щось вийшло, то я міг би й ніколи не зустріти свою Валюшу. Саша була для мене прикладом тієї пристрасті, яка іноді з головою накриває закохану душу, тоді як Валюша стала моєю підтримкою. Найніжніша, найпрекрасніша з усіх дівчат, вона принесла в моє життя те тепло, якого мені не вистачало. Саме вона стала моєю музою, вона була поруч у хвилини надій і розчарувань.

Ми познайомилися з нею, коли я чекав на електричку. Я так вглядався у неї, аж до непристойності. Вона помітила, і я, трохи засоромившись, збіг ескалатором донизу, зачепивши її плече. Потім знову побачив її, поки ходив з книжкою по метро. Виявилося, жили зовсім поряд. Так і зав’язалося. Часто, бувало, грали з Валюшею у бадмінтон, а що було робити?

Кращі свої вірші я присвятив їй. Такою милою вона мені здавалась і здається зараз, що готовий носити її на руках. І якщо Саша не хотіла слухати мої нічні розмови про літературу і мистецтво, то зі своєю Валюшею я віднайшов спокій.

Може, і немає у нас тієї пристрасті, яка була із Сашею. Та я ніколи не думав про те, що мені чогось бракує. Я хотів віднайти підтримку та любов, і я знайшов їх у Валі.

— Кохаю тебе, Вальочку, так сильно кохаю. Ти подарувала мені те, про що я не мріяв навіть у своїх найпотаємніших думках. Увесь світ я би приклав до ніг твоїх, віриш?

У часи темні і злі я часто згадую Валюшу, її оченята. Її силует являється мені у снах і тоді я відчуваю себе безмежно, безкрайньо наповненим любов’ю. Я б віддав усе заради неї.

— Не забувай мене, Валюшо. Думай іноді про мене, коли стає важко і нетерпимо на душі.

Не знаю. Може, це сам Бог нагородив мене за щось невідоме самому мені. Та поки я щасливий — я вдячний Йому.