Шахи

Ми граємо у велику партію - хтось білими, хтось чорними, але не є супротивниками. Ми бачили помилки одне одного в словах і діях та намагалися виправити їх, поки не було зроблено черговий хід. Та інколи швидкі, емоційні кроки вирізають надію, залишаючи обпечені до шрамів пальці. Ми не раз були обмежені годинником - тими вразливими секундами, у яких могли б давно бути щасливими. І все ж нам заважав попіл очікувань, вигадані ілюзії стосунків, які тримали нас у межах написаних кимось правил.

Чому ми досі не можемо вийти за ці межі?

Чому забуваємо, що навіть непомітна пішка в один момент здатна стати найнеочікуванішим визволенням прекрасного - як сховані глибоко почуття?

Ми піддаємося залежності від тих самих секунд, від наступного ходу, і стаємо лише спостерігачами гри. Але ж навіть слабка, непомітна пішка може стати будь-якою фігурою. Так само й незначні, як нам здавалося, прояви тепла здатні стати тим світлом, що проривається крізь попіл зруйнованих ілюзій.

Згодом правила стираються, і на одній стороні дошки вже стоїмо ми - ті ж білі й чорні, але разом.

І більше не хочеться бути спостерігачем.

Хочеться творити моменти. Хочеться відчувати.