Східний двір

Амадіна особисто прочинила новому гостю старі двері свого готелю. Чоловік невпевнено стояв, не доходячи до ґанку; на його черевиках лежав пил і пісок далекої дороги. Жінка одразу впізнала гостя, хоча тепер він був значно старшим: сивина оплела його колись чорне, смоляне волосся, не надавши йому солідності, а груди, які вона пам’ятала широкими й розправленими, стали впалими. Перемотані бинтами долоні ховалися в кишенях безформного піджака.

Подорожній підвів світлі, вицвілі очі й хрипло промовив:

— Доброго дня, Амадіно.

Навряд чи хтось подумав би, що кілька років тому він входив у ці двері самовпевненим, зухвалим молодиком, який відчував, що світ належить йому, дозволяв собі все і з усіма. Зрештою, і з Амадіною він тоді дозволив собі надто багато.

Кілька років тому — наче в іншому житті — двері відчинила колишня господиня готелю, сильна й безкомпромісна жінка, але гостинна для всіх мешканців своєї оази в пісках.

Тоді цей готель належав Анні, вдові східного дипломата. Вона перетворила маленький приватний хостел на відомий готель у східному стилі.

Урзуф тоді приїхав удвох із колегою й провів лише одну ніч. Він завдав чимало клопоту всьому персоналу, зокрема Амадіні, яка тісно спілкувалася з гостями, дізнавалася про їхні потреби, скарги, контактувала як з обслугою, так і з власницею закладу.

Урзуф чіпляв юну покоївку на кожному кроці. Йому то потрібно було щось замінити в кімнаті, то бракувало їжі, то він просто залицявся до дівчини — брутально й нахабно. Амадіна вміла постояти за себе; не перший же він виявляв увагу до її тіла. Проте Урзуф — єдиний, хто перейшов межу.

— Антоніо, віднеси, будь ласка, речі цього пана у вільний номер.

Амадіна цього разу нічого не сказала в бік Урзуфа, лише голосно розпорядилася накрити вечерю в її кабінеті о сьомій. Гість не одразу увійшов у прохолоду будівлі, ніби боявся, що стіни дивитимуться на нього з докором, ніби повільно пожиратимуть його.

Хоча він був згоден і на це, аби тільки припинити жахіття, що почалися з ним відтоді, як він поїхав зі східного готелю кілька років тому.

Не піднімаючи очей, Урзуф піднявся на другий поверх і впав на ліжко. Готель не змінився: помірний декор, легкість меблювання — все як тоді.

Урзуф мав ще більше години в запасі. Можна було поспати з дороги, але він приїхав сюди не за відпочинком. Тож лише вмився й пішов прогулятися садом.

Дерева виросли з того часу, як він був тут востаннє, з’явилися нові — видно було, що за ними дбають. Пахло жасмином. Як і в ніч, коли він…

Раптом Урзуфа накрила хвиля холодного поту: на стежці, що вела до фонтану, стояв засохлий кущ жасмину. Він знову все згадав: її легке тіло під складками шовкових суконь, її супротив, спробу кричати, придушену небажанням порушити спокій інших гостей, те, як вона мовчки підкорилася, і той її оргазм, який він відчув, виходячи з її тіла.

Він повернувся до кімнати.

Затишна, невелика кімната. Вікна виходили на вулицю з кількома будинками, а далі — пустеля. Йому здалося, що тут він зможе спокутувати свій гріх. Він навіть хотів опуститися на коліна перед ліжком, проте відкинув цю ідею й пішов у душ. Теплі струмені води розслабили його тіло, він трохи видихнув від напруги й страху, що наростали в ньому останні роки. Та коли відкрив очі й глянув на воду, що стікала з його тіла, жахнувся — вона здавалася перемішаною з кров’ю.

— Пане. Пане, хазяйка чекає вас на вечерю.

Голос юного служки вирвав його з роздумів.

Це була лише іржа: чисту воду в пустелі добувати важко, і в години пік із резервуара домішується іржавий осад.

— Я вас проведу, — малий служка слухняно стояв на порозі кімнати.

Урзуф рушив за хлопцем.

— Чому ви не викорчуєте той кущ? — хрипко спитав він.

— Який кущ, пане?

— Засохлого жасмину.

— Я не бачив. Передам садівникові, звісно… Вам сюди.

Урзуф зайшов до невеликої кімнати, сповненої кулінарних ароматів. Амадіна була в золотому вбранні й рукою запросила гостя приєднатися до трапези.

Урзуф сів на край стільця, але не міг змусити себе їсти разом із нею.

До кімнати увійшов хлопець із ясними блакитними очима та чорними косами.

Амадіна прошепотіла йому щось на вухо, поцілувала, і хлопець, підстрибуючи, вибіг із кімнати.

— Амадіно…

Почав Урзуф. Слова плуталися, голос підводив.

— Я хочу попросити тебе це припинити… Не знаю як… Але вірю, ти можеш.

Сім років тому, хмільний від вина, теплого повітря й ситної вечері, Урзуф вийшов у вечірній двір готелю. Більшість гостей уже були у своїх номерах: хтось кохався, не зачинивши вікон, хтось ще насолоджувався вогнями невеликого поселення й ритмами східного життя. Амадіна обходила територію у світлій сарі.

Урзуф перегородив дівчині шлях, тримаючи руки в кишенях.

— Тю-тю-тю.

Амадіна відступила вбік. Він — за нею.

— Ні-ні, від мене не втечеш.

Але Амадіна вислизнула й рушила до центру двору — ділянки, що добре проглядалася з вікон більшості номерів. Зазвичай тут чоловіки не наважувалися відкрито проявляти свої бажання й або відступали, або бодай трохи вгамовували запал. Урзуф виявився хитрішим. Він причаївся за єдиним високим деревом і, коли дівчина поверталася до будинку, схопив її за волосся й потягнув у глиб саду, почавши рвати на ній одяг. Вона намагалася вирватися, проте Урзуф був сильнішим і агресивнішим. Він підхопив її спідниці, грубо притис до себе.

І тоді вона перестала чинити опір. Кричати, порушити спокій гостей, наразитися на розголос — вона не хотіла. Уперше в житті вона була з чоловіком. І в ту мить, ніби спалахом, побачила все подальше життя цього чоловіка — його падіння, втрати, самотність. Це видіння стало її єдиною відповіддю.

За рік Анна передала Амадіні ключі й переписаний на її ім’я готель та поїхала в іншу країну, слідуючи за новим життям. На руках у Амадіни була тримісячна дитина й план розвитку готелю.

Урзуф дивився, як холонуть страви, але не міг змусити себе їсти.

— Їж, Урзуф. Голодом ти себе не врятуєш.

— Амадіно, я втратив усе після тієї ночі…

— До тієї ночі ти нічого не мав.

— Я не можу бути з жодною жінкою тепер.

— Ти й раніше не вмів бути з жінками.

— Амадіно, припини це! Або… вбий.

— Поживи тут кілька днів. Відіспися. Тоді й побачимо.

Коли Урзуф повернувся зі Східного Двору до свого рідного міста, його дім виявився пограбованим. Зникли гроші, коштовності, документи на квартиру. За тиждень до помешкання увірвалися незнайомі разом із поліцією. Урзуф підпалив квартиру, і його з опіками та без свідомості доставили до лікарні. Після ще одного скандалу його вивезли за місто й залишили самого.

Минув тиждень, відколи Урзуф жив у гостинному домі Амадіни. Гості зазвичай зупинялися тут на одну-дві ночі; траплялися самотні постояльці — здебільшого письменники чи художники, натхненні романтикою пустелі й зневірені в соціумі. Урзуф затоваришував із сином господині, забирав його зі школи, гуляв із ним околицями поселення. Малий розповідав легенди цих місць, навчав місцевої мови.

— Урзуфе, куди ти сьогодні йдеш?

— Привіт, Аро! На пошту. Мені друг написав листа, тож маю йому відповісти.

— Це той друг, завдяки якому ти тут?

— Так… Але…

— Звідки я знаю? Не хвилюйся. Я не підслуховую розмов дорослих.

— Я знаю. Я нікому тут не розповідав…

— Є речі, які я просто знаю. Або бачу. Як сонце, що зранку завжди сходить з одного боку. А коли я повертаюся зі школи, воно вже за тими будинками. Ніхто мені цього не казав. Я просто знаю. Добре, бувай.

Урзуф почав часто залишатися в майстерні місцевого столяра — спершу допомагав, а згодом і сам виготовляв сувеніри на продаж.

«Дорогий Л.,

У мене все добре. Ні… не так. Я не можу зрозуміти, ким я тепер є. Працюю помічником місцевого столяра, допомагаю Амадіні з готелем. Іноді мені здається, що ми разом господарі великого дому — майже сім’я. Вона чудово веде справи, її тут дуже поважають. А її син… Він має незвичайні здібності. У школі найкраще дається англійська, мені приємно допомагати йому. А ще в нього такі ж світлі очі й темне волосся. Як у мене.

Надсилаю тобі трохи грошей — повертаю частину боргу. Дякую тобі, що повірив у цю подорож, у мене…

Бувай. Сподіваюся, скоро поверну весь борг.

Урзуф».

Того вечора в повітрі відчувалося щось особливе. Амадіна влаштувала вечерю для всіх у великій залі, а згодом запросила Урзуфа до своїх покоїв.

Урзуф уперше за останні роки не боявся. Дихав на повні груди, дивився людям у вічі, не чекав осуду й не боявся розплати. Він не знав, які чутки ходять про нього, про його життя в готелі, про те, чому господиня частує його в особистих покоях. Але був вдячний за можливість жити цим життям.

Їдучи сюди, він хотів позбутися злої долі, спокутувати провину й почати знову. Та тепер відчував: іншого життя в нього ніколи й не було.

Амадіна запалила великі ароматні свічки. Кремові простирадла спадали з її високого ліжка. Вона пригорнула до себе гаряче тіло Урзуфа. Вони злилися в поцілунку, тіла переплелися, прагнучи близькості. Ніч повільно танула разом із воском свічок.

На сході почало жевріти небо.

Урзуф хотів, щоб усе довкола стало його новим життям.

— Сьогодні ти маєш нас залишити.

— Що? Амадіно! Усе тільки стало таким добрим.

— У тебе. Ти знову не подумав про нас. Про Аро…

Вона замовкла, а тоді тихо додала:

— Ти маєш піти ще до сходу сонця, щоб тебе не бачили. Дорогою йтиме караван — він довезе тебе до великого міста.

— Амадіно, благаю, дозволь залишитися. Жити з вами. Я змінився.

— Урзуфе, ти пам’ятаєш, що просив під час нашої першої вечері? Припинити твої страждання. Їх більше не буде. Але не вимагай від мене більшого.

Амадіна підвелася з ліжка й пішла до ванної кімнати.

Сонце визирнуло першим променем над землею. З вікна вона дивилася, як між пісками на захід ішов Урзуф.

Аро вбіг до кімнати матері.

— Урзуф уже поїхав?

— Так.

Вони обоє побачили, як він раптом зупинився й упав.

— Він до нас повернеться?

— Звісно.

— І буде мені справжнім татом у наступному житті?

Амадіна подивилася на сина й тихо відповіла:

— Ти й сам усе знаєш, Аро. Ти добре все знаєш…