ШИПИ

ШИПИ

Над розламаним склом я витягую руки,

Щоби змити водою задавлену лютість,

Бо дрімота приносить невигідні букви.

І шипи металеві ростуть абсолютно,

Коли ми опинились в єдиній знемозі,

Де сни наші просвітлені видно повсюди.

Залишаю свій біль всюдисущому мозку,

Хоча кожен дарунок відлунює зламом,

А зіниці німіють, відчувши загрозу.

Ми тепер стали вже дивовижним парканом,

Що утримує міцно обіймами втому,

Покриваючи тіло мальованим шрамом.

Я шукаю відказ у книжках анатомій,

Переходячи крізь нескінченні розлуки,

Щоби більше ніяк не належати злому.

Вже спадають на землю зів`ялі пелюстки,

А поранені груди стискаються глухо,

І згасають вогні та стихають всі звуки.

Відчуваю твій подих так близько від вуха,

Так ми прагнемо світла у власному храмі,

Залишаючи стогони в кожному русі.

Закатовані в тілі своїми шипами.

Мирослав Манюк

15.06.2026