Шкаралупа
Вірш / Військоветиша — як стара травма,
крутить на погоду,
марудить в мязах.
повзе вгору шкірою,
дряпає під ребрами,
сідає на груди сонним паралічем
усередині — пустка.
не тиша —
а дірка з краями, що не загоюються.
і кожен подих —
як крок по кризі,
що тріщить від рідного імені.
вночі — обстріли.
далеко,
але досить близько,
щоб не спати,
щоб відчувати запах горілого пластику і айкоса,
що вже стали рідними.
серце — йобаний радар:
відчуває те, чого не сказали.
смикає нерви,
а маленький Бог не знає кого залишити цього разу живим
ти лежиш,
як потріскана шкаралупа,
лузга від самої себе.
порожня.
бо життя твоє — не тут.
воно — в сирому бліндажі
там, де сходить сонце над смертю.
і ти тримаєшся.
не за себе.
за дві сірі галочки в Сигналі.
за голосове, яке досі звучить у тобі.
за звичку — любити до кісток,
навіть коли реве тривога.
ранок приходить,
як п’яна повія без макіяжу —
стомлений, підкурює від заграви обстріляного Києва,
стомлено знімає підбори і хрипко кашляє ППО.
нічого доброго,
але все ще живеш.
тривога тепер — твоя релігія.
і ти знову дихаєш.
бо мусиш.
бо ще є кого подумки тримати тінню,
що вкладається поруч
і дихає між лопаток, гарантуючи тил.
