Шлюб осіннього дня
Проза / ІншеПогожа осіння днина. Сивіє блакиттю постаріле небо. Пишається променевим сяйвом на його чолі сонце. Долонями великого міста подорожує сіра асфальтова дорога. Вона несе на собі колеса автомобілів і численні пари черевиків, туфель, чобітків і кросівок… Серед них – чоботи молодого чоловіка, який повідав дорозі свою таємницю, і вона охоче погодилась йому допомогти.
Він, у високій чорній овечій шапці і вишитій сорочці, роззирається довкола: куди його дорога несе? Культурно-вишуканий світогляд підсвічує небеса його очей зсередини. А ззовні у них віддзеркалюються інші небеса – небеса соборного світогляду всього світу.
Сонце припікає. Парубок знімає шапку, витирає чоло і знову вдягає.
Дорога-мандрівниця радісно приносить хлопця до міської багатоповерхівки. І хоч їй сподобався молодий чоловік – мусить із ним попрощатися.
Перед входом у дім він роззирається: охайний двір, заметене у купки мітлою золото виграє у сонячних іскрах.
Ну ось… Уже на місці… Переводить подих і заходить у дім.
Підіймається ліфтом. Хоче натиснути на кнопку дзвінка, але бачить, що двері відчинені…
Переступаючи поріг, парубок притримує рукою шапку і прихиляє голову – аби не вдаритися: високий.
Очима вхоплює на підлозі сяйво повного місяця, який таємничо зазирає до темної кімнати. Цікавість місячного сяйва підсилена цікавістю канделябрів: вони теж не хочуть пропустити те священнодійство, яке ось-ось має розпочатися.
– Добрий вечір, дівчино…
– Добрий вечір, парубче…
– Добрий вечір, дівчино!
– Добрий вечір, парубче!
– Добрий вечір, дівчино!!!
– Добрий вечір, парубче!!!
– Як довго я йшов…
– Як довго я чекала…
Дівчина, у довгій вишитій сорочці, з русявим розпущеним волоссям, стає навколішки. Парубок теж опускається, обличчям до неї. Дістає з рюкзака, що на плечах, вінок. Вінок із білих лілій відсвічує блакитне сяйво місяця.
Обережно, ніби боячись щось не так зробити, одягає вінок на ту, котра сяє глибиною очей і покірно очікує від нього усього, що він приніс із собою.
Вони тричі цілуються. Підіймається хвиля оплесків численних гостей, а свічки підсвічують радість їхніх очей і радіють такій радісній нагоді підсвітити радість.
Хтось із присутніх приносить на срібному підносі срібного келиха, по вінця наповненого вином. Стоячи навколішки, молоді беруть келих чотирма руками і двома серцями.
Тремтячи, п’ють разом чашу: ковток за ковтком, ковток за ковтком…
Допивши вино, вони п’ють один одного ласкавим поцілунком.
Усі замовкають.
Молодята підводяться.
– Просимо до нашого святкового столу, – говорять двоє одним голосом на двох.
Дзвенить кришталь, хлюпочеться вино, гомонять гості, грає щаслива музика…
На троні сидять князь та княгиня у соболевих шубах. Приймають у скарбницю сердець срібні привітання і золоті побажання.
– Добрий вечір, княгиню, – говорить поцілунком князь.
– Добрий вечір, князю, – відповідає поцілунком княгиня.
А повний місяць – щасливий, загадковий і усміхнений – уже все-все знає.
А золота осінь надворі у золотих шатах навіть не підозрює, що відбувається в житті цих двох молодих. Безжурно і легковажно всміхається радісній блакиті і підморгує падолистом вічно-рухливій дорозі.