Симулятор

Двері дзвінко клацнули замком, і вона майже впала всередину. Затягнула за собою тінь, розбиту як її погляд, як вологе пальто, як обличчя без жодного виразу. Штовхнула двері плечем, як завжди — щоб з лязкотом зачинились. 

У коридорі — пилюка, розкидане взуття, зім’ята куртка на підлозі. Вона присіла. Не щоб перевзутися — просто присіла. Просто б опертися на щось. Просто бути в реальності, а не в думках. Хоч на мить.

В коридорі давно треба попідмітати. Але тіло висить в повітрі, як розряджений акумулятор – безкорисний, але з потенціалом.

Пес виляє хвостом, крекче, хрипить від щастя. Підсуває з розумінням шию їй під голову, ледь тримається, щоб не стрибати. Знає – мамі важко. 

Кіт з’являється, як завжди — тихо, але демонстративно. Стає поруч, треться об руку.

Вона повернулася з роботи. І знову не знає, як бути вдома. Як знову бути вдома самій. 

У голові — як у шухляді після пожежі. Все розплавлене, злипле, нічого не тримається.  Тому вона записує. Все.  Не тому що любить планування — а тому що без списку забуде навіть дихати.

У телефоні — нотатка із справами на цей вечір:  — Повечеряти  — Вигуляти пса  — Насипати корм  — Душ  — Завести будильник  — Написати план на завтра

План на завтра — аж смішний у своїй дріб’язковості:  - помити голову -  почистити зуби  - вдягнутись  - зробити щось хоч одне зі списку з вчора - не лежати більше трьох годин у ліжку вдень

Все це схоже на гру в симулятор себе.  Лише б протягнути до вечора.  Лише б не зламатися посеред дня.

…

У холодильнику — ранкові надкушені бутерброди. Не вечеря, а компроміс. Насправді, не пам`ятає чи сьогоднішні, бо не знає чи снідала. Вона їсть стоячи, прямо біля відкритих дверей холодильника.  Собака дивиться з коридору, з докором. 

На підлозі — рюкзак, ще не розібраний після поїздки на Схід. У ньому — квитанції, чеки, брудний одяг, розряджений повербанк та брудні серветки. В пакеті нової пошти – пачка нових турнікетів, які знайомий передав хлопцям. Завтра зранку необхідно відправити разом із розмальованим ящиком з-під боєкомплекту, який виграла пані на аукціоні на автомобіль для ТРО. 

Уже за північ. Вона в ліжку, напівлежить, не спить.  Пес хропе, згорнувшись клубком біля ніг. Кіт заліз під ковдру, притулився до живота, муркотить.  Тиша… яку розриває сполоханий крик сирени. “Монітор” пише “Загроза балістики”.  “Монітор” вказує напрямок, звідки летять ракети. “Монітор” називає її район. Вона видихає. Хоч щось стабільне за сьогодні. За вікном гримить спочатку ППО, потім не ППО. Вона лежить і тривожиться, щоб пес знову не злякався. Минулого літа, коли поцілили в Охматдит, в нього була панічна атака. 

Старі вікна аж вигинаються, буде дуже погано, якщо вилетить скло. Знехотя встає, кличе в коридор собаку з котом, сідає на підлозі, щоб вони не боялися, бере обох на руки. Вона несе за них відповідальність, на себе давно байдуже. 

Канонада стихає. Чекає ще 20 хвилин. Повертається ліжко. 

Без світла не спить. Вже давно.  Темрява стала ворожою — з неї щось може прийти. Згадки, страхи, сни.  Тому на стелю кольоровими бліками дивиться пластиковий космонавт з Аліекспрес. Світильник-нічник із дитячої, який колись купили жартома. Тепер він — єдиний захист від страхіть.

Телефон поруч. Завжди.  Сповіщення увімкнені.  — А раптом він з’явиться в мережі? — думає вона. — А я не встигну відповісти?

 Він зараз на бойових. 

Їй хочеться бути поряд, хоч якось. Втискатися носом у плече, кусати його за руку, дивитися дурні тік-токи.  Писати дурниці. Відправляти меми, поки він на роботі. На цивільній роботі. З якої ввечері приходять додому. 

Добре, що там є старлінк…

 Але як би вона подумки не огортала його захисною мембраною — це не врятує від прямого прильоту в бліндаж.  І ця думка лежить поряд із нею. Холодна, липка, тягне до тіла свої гидкі щупальця. Відштовхуй-не відштовхуй, а вона все рівно буде торкатися. 

Вона знову не засне. Але зробить вигляд. Для собаки. Для кота. Для себе.