Ситуація в метро

Чудовий сонячний весняний ранок я зазвичай зустрічаю без кави і десь глибоко під землею — у районі Подолу. Щоб хоч якось згладити гострі кути внутрішнього смутку, у навушниках грає вся палітра сумних пісень про кохання від «Бумбокс».

Я — вчорашня повнолітня дівчина, яка страждає через колишнє кохання, не вірить у завтрашній день і стоїть на важкому роздоріжжі щодо планування свого майбутнього по дорозі на роботу. Все це супроводжується трохи кислою і не дуже привітною гримасою на обличчі. Звичайний день, звичайна я.

На пероні купа людей, час пік. Під фразу «Люди ми тільки тоді, як дуже сильно любимо…» я ловлю на собі погляд розгубленої і дуже гарної жінки. Серед усіх вона благально дивиться саме на мене.Я доволі інтровертна і зазвичай намагаюсь уникати випадкового контакту з незнайомими людьми (це, мабуть, базова деформація всіх киян), але водночас я дуже емпатична і маю слабкість до допомоги іншим. У моїй голові відбувся внутрішній конфлікт: проігнорувати чи вийняти навушники? Але ж ця пісня «Бумбокс»…

— Дівчино, а до Контрактової мені сюди? — жалісно і засмучено питає ця пані.Моя слабкість до карих очей змусила мене перейняти весь її біль у цьому питанні.

— Ні, вам на іншу сторону, проїхати лише одну станцію.

— Дякую щиро! А то я всіх запитую, а вони ВСІ мовчать, уявляєте? Вони що, не знають, куди їдуть?

І це питання тепер цілий день зі мною.Серед повного перону людей ми, мабуть, були єдиними, хто справді знав, куди нам треба — у світ небайдужих людей. Неймовірно гарна жінка з карими очима поїхала у потрібному напрямку, а у моїх навушниках продовжилось: «Тільки тоді, коли любимо ми, можемо зватись людьми».

Кожен на тому пероні має тривогу, проблеми, небажання спілкуватися з іншими… Але ж більшість із нас — люди, більшість знали, де Контрактова.

Тепер я страшенно боюсь, що одного дня, коли мені буде потрібно, я не знайду на пероні серед тіл жодної людини. Будьте менш байдужими, якщо у вас ще лишаються на це сили.

Всіх цьом.