Скоро піде сніг... Частина четверта. Фінал

«Прощавай, Оксаночко. Сьогодні в мене з’явиться нова, любляча онучка», — світився напис в повідомленні, яке показала Оксана.

— Я отримала це вранці й одразу зрозуміла — буде лихо. Ледве встигла.

Олена обіймала себе, забившись в куточок на дивані. Вона пильно роздивилася жінку років тридцяти з платиновими хвилями до плечей та великими сірими очима.

— А ви точно Оксана? — перше, що вилетіло з її вуст після години мовчання. — Вона розповідала, що її онучка вчиться в університеті, — насупилася й озирнулася, обдумуючи способи втечі.

— Десять років тому вчилася. Послухай, роздивися мене уважніше. В бабці Груні весь сервант моїми фотографіями забитий. Точно мала похвалитися.

Дівчина задумалася. Справді показувала. Однак на найновішому фото онуці було років дванадцять. Незнайомка дійсно скидалася на Оксану. Але й монстр прикидався доброю бабусею…

Оксана простягнула дівчині тоненьку папку:

— Я здогадувалася, що ти можеш не повірити, тому прихопила це.

В теці дівчина знайшла спільні світлини старенької та онучки в різному віці. Від знайомої посмішки серце пропустило кілька ударів. Олена відкинула фотографії. Під ними виявилося свідоцтво. Документ засвідчував смерть жінки, на ім’я Агрипина, десятого грудня дві тисячі п’ятнадцятого.

— Але ж це сьогодні, тобто десяті роковини з дня…

— Так. Я мала приїхати до неї ввечері наступного дня, але вона не дочекалася мене... Спершу, бабця Груня намагалася змусити мене стрибнути з балкона. Щоразу, як я з батьками приїздила провідати її могилу. Тому я зареклась з’являтися тут без зайвої потреби.

— Чому вона це робить?

— Через самотність, — Оксана опустила очі. — Я так гадаю. Бабуся довго жила сама й завжди дуже чекала на мене. В шкільні роки я всі канікули та навіть половину вихідних проводила в неї. А тоді подорослішала. З’явилися нові інтереси, університет, робота…

— І ви про неї забули.

— Ні! Так, я приїздила рідше, — жінка роздратувалася, відчувши докори. — Але ж приїздила. Того тижня вона щодня телефонувала й фактично вимагала приїхати. Був кінець семестру. Модулі, заліки, хвости. Якби втекла з пар, мала б бігати на перездачі, поки всі відпочивали. Я ж не знала, що вона кличе прощатися!

— А я тут до чого?! Чому вона до мене причепилася?

— Ти не перша. Зрозумівши, що я не піддаюся, бабуся стала шукати мені заміну. Обирала самотніх дівчат і… прокладала їм шлях до свого балкона. Щороку, ближче до дня смерті, вона багато разів телефонувала з незнайомих номерів, питала, коли приїду, — Оксана замовкла на певний час, вгамовуючи емоції. — Я вже так стомилася витягувати з тої квартири її жертв… І… Бачити її такою — жахливо! — сірі очі наповнилися сльозами. — Жінка, яка все життя навіть комах шкодувала, стала монстром… Це вже не моя бабуся.

— А чому вона змушує стрибати з балкона? З такою силою вбити когось — не проблема, — від фантомного відчуття доторку холодної кам’яної долоні тілом пробіглись сироти.

— Бо самогубство — це гарантія прив’язки людини до певного місця. Бабуся хоче онучку, яка буде з нею вічно.  

— І ви не намагалися щось зробити? Бодай квартиру освяти, чи, не знаю, покликати ворожку?

— Та я все, що тільки могла перепробувала. Від банального вибачення до екзорцистів. Нічого не діє. Вона хоче мене. Або мою заміну. Тому збирай речі й тікай з міста. Я більше не витримую, тому скоро їду за кордон і повертатися не планую. Не сподівайся, що ще раз врятую. Якщо вона когось таки вб’є… Що ж, не така велика моя вина, аби покладати життя на порятунок наївних слабачок, чи тим більше вискакувати з балкона.

— Знаєте, — озвалася після затяжної паузи. — Бабуся вам шарфик зв’язала. Це так сумно… .

Опинившись в безпеці, Олена знову розривалася між страхом і жалем. Величезна дурість, але дівчина не могла інакше. Можливо, колись Оксана й була милою дівчинкою з розповідей бабці Груні, але вона стала цинічною жінкою. Напевно тому вибачення не заспокоїли дух.

— Її знайшли з пряжею в руках. Вона так міцно стискала спиці, що їх ледве витягли...

У квартирі панувала темрява. Це насторожувало: мати ніколи сама не вимикала світло. Змучена Олена прислухалася. Тиша. В голову одразу полізли думки про бабцю Груню. А раптом вона помстилася за втечу? Дівчину ніби графином по голові стукнуло. Рухи й ноги похололи. Якщо стара весь час вільно гуляла містом, то й до їхнього дому могла дістатися!

Олена кинулася шукати матір.

Вона знайшла її у своїй кімнаті. Тіло жінки висіло над підлогою.

— Ні! Матусю!!! Клятий монстр, — впала на коліна посеред кімнати, оглядаючись навколо, — Виходь, стара карга!

Ані найменшого шерхоту. Дівчина підірвалася й почала бігати квартирою: вмикала світло, відкривала шафи, заглядала під столи й ліжка, але нікого не знайшла. Лише повернувшись до кімнати, помітила власний малюнок посеред ліжка, намальований нещодавно. На папері було кілька присохлих плям, схожих на сльози.

Руки тремтіли, перед очима все розпливалося, але Олена таки змогла розібрати криво нашкрябані червоним маркером слова: «Твій клятий татко-зрадник теж не міг відірватися від своєї мазні. Ти не дочка, ти — його дублікат. Ненавиджу!!!».

Всередині щось надломилося. Дівчина розреготалася, мов божевільна. З усіх почуттів лишилося тільки одне. Презирство. Глибоке. Гидке. Проросле до найглибших куточків душі. Мати, яка ненавиділа батька, помстилася доньці. Доньці, яка була готова пожертвувати заради неї всім.

Сніг замітав сліди позаду неї. Олена не пам’ятала, як опинилася на вулиці, але точно знала, куди йшла. Знайомий будинок на розі манив, як ніколи. Його мешканці, що вже потроху виповзали на роботу, з жахом дивилися на розтріпану дівчину без верхнього одягу. Але всі знали, до кого вона тут ходила, тому навіть підходити не наважувалися.

Люди — такі люди. Хто захоче зв’язуватися з осатанілим духом заради незнайомки? Хай краще вона буде жертвою, а не хтось із них.

Олена натиснула на дзвінок. Двері відчинилися майже одразу.

— Що з тобою, Квіточко? — забідкалася старенька, що знову набула колишньої подоби. Жодних плям на тілі, обидві руки й волосся на місці. Дарма, що всього кілька годин тому від неї буквально відпадали шматки. — Проходь швидше!

Квартира зустріла родинним теплом й ароматом свіжоспечених пиріжків. Очі бабці сяяли щирою радістю. Дівчина зрозуміла, що вчинила правильно, прийшовши сюди. Міцно обійняла стареньку, ігноруючи холод, що проникав до кісток.

— Сніг іде, бабусю, — спокійна сказала їй на вухо. — На нім проступить слід.

Господиня дому схвально закивала, дивлячись у слід дівчині, що йшла до балкона.

Падати було не страшно. Навіть гарно. Час сповільнився. Олена роздивлялася лапаті сніжинки, уявляючи, як її кров зафарбує білосніжну холодну ковдру пелюстками червоних тюльпанів. А потім шлях по живий бік існування добіг кінця.

Минуло кілька років. Люди в будинку тішилися. Дух Агрипини нарешті заспокоївся. Більше не було дивного лячного шерхоту ночами й перебоїв зі світлом. Покійниця не виходила з дому. До неї також ніхто не ходив. Нарешті люди не холонули від жаху, коли забували замкнути двері. Страхіття закінчилося.

Та якби ж вони могли чути розмови духів з квартири на п’ятому поверсі…

— Бабусю, ти чула? В сусідів дитина народилася. Вони з ранку до вечора бігають навколо неї.

— Так це ж добре, маля в люблячих батьків з’явилося. Щасливим зростатиме.

— Справді, — губи Олени затремтіли. — Але я дивлюся на них і так сумно стає. Тато мене покинув, коли я ще й ходити не вміла. А мама взагалі ненавиділа все життя.

— Квіточко, але ж незамінних не існує. Ми знайдемо тобі люблячих батьків.

— І ми житимемо тут? Всі разом? — просяяла.

— Ну, звісно, — погладила дівчину по голові. — Зараз вип’ємо чаю з пирогом і підемо прогулятися. Давно ми не виходили…

— Так, твоя правда. Скоро піде сніг…

Ніколи не взнаєш, якою буде остання кісточка в наборі доміно, якщо партія починається з нехтування прохання, людини, для якої ти — центр Всесвіту.

Ніщо не закінчилося…