Скоро піде сніг... Частина друга

Відображенню не було чим втішити.

— Ой, знову, — і навіщо цей глум зі збільшенням?! За законом підлості, завжди спершу подивишся в ту половину, яка додає авторитету всім прищам. Олена сердито перевернула маленьке кругле дзеркальце. Та пророблена маніпуляція ситуацію не покращила. Запухлі червоні очі однаково виглядали жахливо. — Сьогодні всі покупці на мене витріщатимуться.

Втім, охочих купити товари для рукоділля було небагато.

За вікном сіро й похмуро. Сніг розтав, лишивши по собі бруд. Дівчина заправилася подвійною порцією чаю і вже кілька хвилин витріщалася на знайому рекламу. Терміни підтискали, але ще можна встигнути. Перші рядки знакового монологу Шекспірівського Гамлета крутились на повторі[1].

Вранці вона була такою впевненою, коли заявила матері, що більше не має наміру відмовлятися від малювання, але зараз… Здавалося, взяти участь у конкурсі означало зробити невідворотний крок. Мозком Олена розуміла, що залежність вже не поверне їй єдину близьку людину, але в душі на тонесенькій волосинці досі теліпалася надія. Чи вистачить їй сміливості власними руками розірвати ту волосинку?

— Квіточко, чому така задумана? — бабця перехилилася через стійку й відверто зазирала в телефон.

Знайоме пестливе звертання, яке мало б бути милим, врізалося в слух. Неначе за ним щось ховалося.

— А-а-а!.. — Олена відсунулася разом зі стільцем. — Ви чого?

Звідки вона взялася? Дівчина могла заприсягтися, що не чула ані скрипу дверей, ані кроків.

— Можна, я тут в тебе посиджу?

— Що?

— Я не заважатиму.

— Вибачте, але це магазин, а не кав’ярня. До слова, навпроти є одна. Доволі затишна.

— Там надто гамірно. Я не просила б, але вдома проблеми з опаленням, а тут тепленько.

— Гаразд, — здалася.

Олена віддала їй стілець, а сама примостилася на стійці.

— Дякую, Квіточко.

— Угу, — втупилася в телефон, але абстрагуватися не виходило. Бабця свердлила її поглядом, навіть не приховуючи цього. — Хочете чаю?

— Не відмовлюся.

Дівчина зникла у підсобному приміщенні, радіючи можливості на деякий час сховатися від очей-сканерів. На щастя, там знайшлося кілька паперових стаканчиків — мити чашку після старої взагалі не хотілося.

— Ось, тримайте, — запізно згадала, що забула про цукор, але не встигла нічого сказати, як гостя відсьорбнула чай. — Стривайте, він же ще дуже гарячий!

— Та ні, саме те. В моєму стані не завадить гарненько прогрітися. Ще й солоденький, — вдячно посміхнулася.

— Ще цукру? — Олена не розуміла, бабця говорила серйозно, чи саркастично докоряла. — Я… всипала зовсім трохи.

— Чай, приготований руками такої милої дівчини, не може бути не солодким.

— То… вашій онучці сподобався шарф? — спробувала розбавити незручну тишу.

— Ще не знаю.

— Як це? Вона ж мала приїхати.

— Багато справ, не змогла, — очі наповнилися сльозами, але вмить смуток перетік у радість. — Але скоро точно приїде. А можна я зателефоную їй? Якраз перепитаю, коли чекати.

Дівчина мовчки розблокувала телефон та протягнула бабці. Цього разу вона чітко побачила як та набирала номер — звідкись вигулькнув дурний здогад, що це було показово.  Гудки теж були звичайними.

— Оксаночко, це бабуся Груня. Коли ти…

— Та Господи, скільки можна?! Коли ти даси мені спокій?!! — онука кричала так голосно, що Олена чула кожне слово.

— Ти ж обіцяла, що приїдеш…

 — Дай слухавку тому, в кого взяла телефон, — сказала спокійніше, але все ще досить голосно.

Старенька послухалася.

— Так? — дівчина розгублено приклала телефон до вуха.

— Негайно проженіть цю жінку. І ніколи більше не спілкуйтеся з нею. Вам же краще, — короткі гудки урвали тираду.

Олена була шокована. Їй стало так шкода цю самотню бабусю. Видно, в неї окрім онучки взагалі нікого. А ця Оксана — зла й жахлива людина!

— Ти не думай про неї погано, — гостя немов прочитала думки. — Просто я невчасно зателефонувала. Відірвала від чогось важливого. От вона й розсердилася.

Дівчина сильно сумнівалася, що все саме так, як уявляла старенька, але переконувати не наважилася. Олена раптом побачила в ній себе. Вона так само чекала чогось від матері. Сподівалася на крок, та бодай пів кроку… Чи хотілося б їй почути від чужої людини, що всі надії — марні?

Жаль застелив Олені очі й вона більше не помічала страхітливі химерності бабці. Дівчина хотіла розрадити гостю, тому почала розповідати про себе. Та виявилася вдячною слухачкою. В її очах горів щирий інтерес.

— Ти дійсно дуже схожа на мою Оксаночку.

— Сподіваюся, ні, бо так ставитися до близької людини — це…

Олена не договорила, бо помітила відвідувачку, яка вже взялася за ручку. Старенька обернулася. Жінка по той бік дверей різко передумала й швидко пішла геть.

— Чого це вона?

— Так в тебе висить табличка «Зачинено».

— Та ні, я пам’ятаю, як… — придивилася. — Тю, справді… — поспішила виправити ситуацію. — Але ж вона мене бачила. Дивна якась. Могла хоча б перевірити.

— Не всі раді опинитися в товаристві пенсіонерки. Я тобі всіх відвідувачів розлякаю. Краще піду.

— Та що ви, лишайтеся.

— Мені вже час приймати ліки, а вони вдома лишилися, — пошкандибала до виходу.  — Але ж ти пам’ятаєш, так?

— Пам’ятаю що?

— Скоро піде сніг, а на нім проступить слід…

Одна фраза вмить розбила панцир із жалю, що так успішно блокував відчуття небезпеки.

— Що це означає?

— Що невдовзі настане зима. І тоді приїде моя онучка.

Ввечері того ж дня в Олени почалися кошмари.

Снилося як бабця Груня нападала, обертаючись на чудовисько. Дівчина завжди прокидалася за мить до смерті, але в останні секунди перед пробудженням чула: скоро піде сніг, а на нім проступить слід…

На роботі Олена смикалася від кожного шерхоту. Розуміла, що страх не мав жодного підґрунтя, але не могла опанувати себе. Здавалося, стара постійно перебувала десь поруч і ось-ось мала постати в образі із нічних жахіть. Дійшло до того, що дівчина переставила стілець до вікна й уважно стежила, чи не наближалася до магазину знайома фігура. І не дарма! Кілька разів доводилося швиденько обертати ключ в замку. А бабця, зрозумівши, що їй більше не довіряють, припинила прикидатися доброю. Обдаровувала злими гримасами крізь скло і щось тихо бубніла. Олена могла заприсягтися, що та торочила про сліди на снігу. А, може, ні… Може, нічого такого не було… Може, дівчина просто божеволіла, бо вже не витримувала самотності й пияцтво матері. Навіть не хотілося думати, що в такому разі відчувала бабця. Олена розривалася між страхом та провиною. Вона оберігала власне життя, чи піддавалася звичайній параної, що змушувала чинити, як Оксана?

Точно! Оксана.

Дівчина відкрила список набраних дзвінків. Вона не часто використовувала телефон за першочерговим призначенням, тому довго шукати не довелося.

Гудки запалили надію: зараз горе-онучка візьме слухавку і скаже, що її бабуся просто трохи не при собі, тому поводиться дивно. Жахливо, якщо вона жила сама в такому стані, але в такому разі Олена нарешті змогла б опанувати себе й допомогти.

Та на дзвінок ніхто не відповів. Натомість за кілька хвилин надійшло повідомлення: «Не вір їй. Вона мертва».

Майже судомне тремтіння пронеслося тілом. Дівчина  знову набрала Оксану, але стриманий жіночий голос повідомив: «Абонент, якому ви телефонуєте, тимчасово не приймає дзвінки».

Через напругу й тривожні роздуми час потягнувся невблаганно повільно, але Олена таки дожила до кінця зміни. На вулиці вже стемніло: день став зовсім коротким. Залишки осені прощалися з містечком. В обличчя влетіло кілька дрібних сніжинок. Зовсім як вранці того дня, коли вона вдруге побачила дивну бабцю. Дівчина, проігнорувавши острах, пристала до компанії перехожих, як вже робила останні кілька днів, аби не ходити наодинці.

— Оленочко, це ти? — втілення всіх страхів таки наздогнало її, але було дивно почути з вуст бабці Груні власне ім’я замість «Квіточко». — Допоможеш мені сумку до дому донести?

— Добрий вечір, — дівчина вдивилася в старече обличчя. Олена раніше не бачила її такою сяючою. — Ви сьогодні дуже радісна.

— Звісно! Ти що, не бачиш? Сніг пішов. Зима прийшла. Скоро я буду зі своєю онучкою.

— Та ще листопад не скінчився, — пробубніла, згадуючи повідомлення від Оксани. Не схоже, що вона збиралася до бабусі. — Мабуть, знову невдовзі розтане.

— Дурниці! Повітря пахне зимою. То ти допоможеш? — трохи підняла руку з покупками. — Я оце скупилася, щоб смаколиків наготувати.

Щира радість роззброїла дівчину. Не могло бути, щоб хтось лихий відчував такі сильні теплі емоції. Олені стало соромно за необґрунтований страх. Вона взяла брендований пакет.

— Ходімо. Вам направо чи наліво?

— Нам треба перейти через дорогу.

— Так, стоп… — коли вони дійшли до кінця «зебри», в око впала знайома назва на неоновій вивісці невеличкого супермаркету. Глянула на пакет і запитала: — Що ви робили на іншому боці? Мене підстерігали?

— Так,  — по обличчю ковзнула тінь провини. — Вибач, мені здалося, що я тебе чимось налякала, тому хотіла якось згладити ситуацію. Я й замолоду не вміла бути привітною, а зараз іноді ще й страшною здаюся. Особливо коли в боці стріляє, — хіхікнула. — Обличчя перекошує так, що й сама боюся, коли випадково в дзеркалі бачу.

Бабця здавалася щирою, тому дівчина знову розслабилася.

— Куди далі?

— Тут близенько, я живу он в тому будинку на розі, — вказала пальцем і несподівано жваво покрокувала вперед.

За кілька хвилин були на місці. Не дивно, що Олена так часто її бачила з вікна магазину. Старенька заледве не навпроти жила. Певно виходила подихати свіжим повітрям, а дівчина під впливом снів навигадувала казна-чого.

— Оленочко, а можеш до квартири донести? — попрохала, коли та протягла їй пакет. — Ліфт зламався, а мені аж на п’ятий чалапати. Заодно чаєм тебе напою. Я тобі одну чашечку винна, — підморгнула.

Поки підіймалися, клацнули замки у двох квартирах — на другому й третьому поверхах. На четвертому зустрілися з молодою жінкою. Олена за звичкою привіталася, але та лише подивилася на неї розширеними очима й пройшла повз.

— А у вас завжди сусіди такі непривітні?

— Будинок маленький, всі всіх знають, а до новачків ставляться з насторогою. Особливо у вечірню пору. Не бери близько до серця, Квіточко.

Звертання різонуло слух, але дівчина вирішила не зважати. Знову піддатися нераціональному страху — останнє чого вона хотіла.

Коли дісталися потрібного поверху, відчинилися двері ліфта. Звідти вибіг чоловік років тридцяти й поквапився до своєї квартири. Двері гучно ляснули, пролунали аж чотири оберти ключа в замку. Та що за збіговище страхополохів?! Олена навіть не одразу докумекала, що ліфт не мав би працювати… А втім, вона вирішила не зациклюватися на цьому: підіймалися вони повільно, навіть пару разів спинялися, за ці кілька хвилин якраз могли завершитися ремонтні роботи.

Бабця Груня пропустила дівчину до оселі. Ремонт у ній старенький, світла від лампочок мало — напевно пенсіонерка економила на електроенергії, але в цілому було чистенько й затишно.

— Ти проходь в кімнату, а я розкладу продукти та зготую чаю.

Олена кивнула й зайшла туди, куди вказала господиня. В очі одразу впала стіна, завішана картинами. На більшості оживали ліси, гори та моря, такі «живі», що аж марилося щебетання птахів і шум хвиль. Але траплялися й урбаністичні сюжети. Дівчина пригадала, що Оксана — художниця. Не вірилося, що людина, яка створювала таку красу, могла бути на стільки жорстокою з близькою людиною…

В кутку навпроти красувалася недоторканна гордість будь-якої бабусі — сервант з чашками, скляночками та фотографіями, розтиканими між ними. Збоку притулився маленький диванчик, застелений вицвілим покривалом в дрібну квіточку, а далі — круглий журнальний столик.

Олена обережно сіла, склавши руки на колінах. Пружини під нею загрозливо заскрипіли, тому вона постаралася менше рухатися.

— Гарно, правда? — бабця поставила тацю із заварником, цукорницею та двома червоними чашками в великий білий горошок. — Люблю тут сидіти й роздивлятися картини моєї Оксаночки.

— Так, дуже красиві.

Старенька задоволено посміхнулася й налила чаю.

— Тобі скільки цукру? Бо я люблю побільше.

— Дві ложечки, — відповіла, відчувши провину за власне несолодке частування з пластикового стаканчика. Напевно бабця того дня таки посоромилася просити цукор…

Господиня протягнула гості чашку й вийшла з кімнати, нічого не сказавши.

— Давай тобі приміряємо, — повернулася з меланжевим зеленим шарфом.

— Та ні, ви ж це не мені в’язали.

— Ти схожа на Оксаночку. Якщо тобі підійде, то і їй личитиме, — не чекаючи на згоду, замотала Оленину шию. — Дуже гарно, — просяяла, — Іноді дивлюся на тебе й бачу свою онучку.

Серце затріпотіло. Дівчина обережно зняла шарф і віддала його старенькій. На мить вона уявила, що цей милий жест зробила мама. Стало гірко. Чому в бабусі було так багато любові для байдужої онуки, а  в її мами, стільки не пнися зі шкури, не знаходилося навіть краплинки?

— Краще заховайте, щоб не забруднився.

— Так і зроблю, — підійшла до вікна, торкнулася обличчям скла й з сумом мовила: — Сніг більше не падає... Онучка ще не готова до мене приїхати.

— Чому ви орієнтуєтеся на погоду? Оксана ж певно назвала якусь дату.

Олені дуже захотілося, аби те моторошне повідомлення було не від онучки бабці Груні. Що завгодно могло статися. Може, хтось викрав її телефон. Чи просто по-дурному пожартував. А Оксана й справді  нагримала тоді на стареньку через невчасний дзвінок… Напевно дуже шкодує та поспішає вимолити пробачення.

— Я знаю, що моя онучка приїде до мене, коли насипле багато снігу. Швидше не вийде. А ти, Оленочко, візьми участь у тому художньому конкурсі, — різко змінила тему й стримано посміхнулася. — Талант треба показувати.

— Ви навіть роботи мої не бачили.

Бабця покопирсалася в серванті й щось звідти витягла: — Оці? — в її руці було кілька складених жмаканих папірців.

— Ви це зі смітника витягли?! — дівчина пригадала, як намалювала ці малюнки, всоте переглянувши рекламу конкурсу, а потім одразу зіжмакала й викинула.

— Шкода було такої краси.

— Думаєте, все ж варто спробувати?

— Звісно!

— Але ж мама…

— Мамі ти вже давно сказала, що плануєш взяти участь. Їй стало гірше? — рішучість та несподіваний натиск дивували.

— Та ні… Все, як завжди.

— Отож-бо.

Скоро піде сніг... Частина третя

15.03.2026

Читати 3