Скоро піде сніг... Частина третя
Оповідання / Психологія і відносини
Наступні дні сплелися між собою. Олена малювала кожну вільну хвилину, вкотре радіючи розміреному потоку покупців у маленькому магазинчику, а після зміни заходила на гостину до бабці Груні. Квартира старенької гріла родинним теплом. Повертатися додому ставало все складніше. Здавалося, вона вперше за багато років не була самотньою. Дівчина відчувала себе центральним елементом солодкого марева й боялася моменту, коли воно скінчиться. А скінчитися мало! Бо її справжнє знаходилося в іншій квартирі, просмерділій алкоголем та відчаєм.
— Сьогодні приїде моя онучка, — старенька замріяно спостерігала за лапатим снігопадом, поки Олена впаковувала для неї нову пряжу, для шапочки та рукавичок. — Обов’язково приходь сьогодні ввечері.
Зима нарешті справді вступила в повноцінні права, огорнувши місто сліпучою білотою, яка вже не танула за день-два. Сніг аж просипався в низькі черевики, коли доводилося пройти нерозчищеними доріжками.
— Краще побудьте з Оксаною. Ви ж так на неї чекали! — проскочила огидна думка, що нехай би та невдячна й на далі не з’являлася, яку дівчина поспішила прогнати.
— Я вас познайомлю, ви сподобаєтеся одна одній.
За тривожним очікуванням Олена незчулася, як вже мовчки сьорбала чай у кімнаті з картинами. Знайомство з обожнюваною онукою лякало. А що як вона прожене її? Скаже, що дівчина просто скористалася самотністю старенької й, до прикладу, хоче хитрощами урвати квартиру? Олена розуміла, що не викликала довіри. Самітниця з низькооплачуваною роботою, без освіти й матір’ю-п’яницею. Хто від таких щось добре чекатиме?!
Годинник гучно цокав. Оксана запізнювалася. З кухні долітали насичені апетитні аромати, але навіть вони не справлялися з тугим вузлом у животі. Дівчина відчувала, що треба щось сказати, але на думку нічого не спадало. Почала вишукувати порятунок в картинах і нарешті знайшла за що зачепитися:
— А он той вечірній пейзаж з будинками, — тицьнула пальцем. — Він здається знайомим.
— Так це ж наше містечко. Ходім, я покажу, — господиня оселі одразу пожвавилася та підійшла до вікна. Різко смикнула штору, за якими виявилися двері.
— О… — видавила Олена, отетерівши від розуміння, що примудрялася стільки днів не помічати балкон.
По ногах пройшлося холодне повітря з вулиці.
— Швидше йди сюди, — стареньку чомусь охопила нетерплячка, її голос звучав трохи роздратовано.
Дівчина поставила чашку на тацю й підвелася. Спершу подумала збігати за курткою, але вирішила, що пару хвилин можна перетерпіти.
Вони вийшли на крихітний балкончик. З нього виднілися схожі один на одного будинки, жевріючи затишним світлом у вікнах. Здавалося, високі дерева поруч підпирали їх. Попід ліхтарями, немов під прожекторами, танцювали лапаті сніжинки. Де-не-де проходили люди, створюючи візерунки зі слідів на білому килимі.
— Це ж треба, Оксана навіть напис чорною фарбою й лавочку з виламаною штахетиною намалювала.
— Так, вона уважна до деталей, — бабця обійняла одною рукою дівчину, яка вже тремтіла, але та не відчула ані краплинки тепла від її тіла. — Бачиш, внизу маленький круглий квітничок з бордюрчиком?
— Угу…
— Оксаночка в дитинстві хотіла посадити там тюльпани. Казала, що червоні квіти гарно серед снігу виглядатимуть. Так засмутилася, коли я сказала, що взимку тюльпани не квітнуть…
— Купили б штучні, — сказала перше, що спало на думку.
— Та ні, то не те. Але можна було б намалювати, — міцніше притиснула дівчину до себе.
— Емм, ви хочете, щоб я це зробила?
— Так.
— Добре, тільки повернімося. Я вже змерзла.
— Постіймо ще хвильку! Глянь, як гарно сніг падає, — стиснула руку Олени так, що та аж зойкнула. — Не мовчи. Скажи. Правда. Гарно? — вона робила паузи, немов їй не вистачало повітря, кожне наступне слово звучало хрипкіше. І зліше. А на останок майже зашипіла: — Відповідай.
— Т-т-так, д-ду-дуже. Можна вже зайти? Будь ласка…
— Куди ти так поспішаєш, Квіточко?
— Я… я подумала, що таки буде краще сьогодні лишити вас з Оксаною наодинці.
Раптова переміна настрою не на жарт лякала й повертала думками до днів, коли доводилося чатувати в крамниці біля вікна, аби встигнути вчасно зачинити двері. Те, що було давно списаним до дурниць, враз знову набуло сенсу. На цьому вузенькому балконі, в крижаних обіймах зимового вітру, Олена сильно, як ніколи, відчула свою фатальну сліпоту.
— Червоний… на білому… виглядатиме… красиво… — протягнула меланхолійно стара.
— Про що ви?
— То ти хочеш додому?
— Так!
— Тоді вистрибуй!
— Що?! — спробувала скинути з себе старечу долоню, але та стала твердою й нерухомою, мов камінь.
— Стрибай, кажу! — голос постійно змінювався, то перекочувався в хрипоту, то витягувався до протяжного шепоту. — Для тебе це єдиний шлях додому.
— Відпустіть мене!
Олена вклала всі сили, аби нарешті визволити себе з хватки оскаженілої бабці. Вереск дівчини розірвав вуличну тишу. В її долоні лишилася половина старечої руки, яка за лічені секунди почорніла й скорчилася. Шкіра та згнилі м’язи осипалися шматками, один з яких впав дівчині на ногу. Олена з огидою струсила його, заледве стримавши блювоту. В кулаці лишилася брудна кістка.
«Не вір їй. Вона мертва».
— Навіщо ти так з бабусею, Квіточко? — стара вхопила дівчину іншою рукою та притиснула до залізного поруччя. — Я була такою люб’язною… Де твоя вдячність?
Шкіра бабці вкривалася плямами, з яких сочилася смердюча в’язка рідина. Сиве волосся, донедавна складене в акуратний равлик на потилиці, висипалося пасмами, яке розносив вітер. Одне впало Олені на обличчя. Вона, плюючись, завертіла головою. Дівчина стисла один кулак на фігурній перетинці, вигини якої впивалися в шкіру, мов лезо ножа, а іншим — міцніше обхопила огидну кістку та завзято лупила стару по боках та спині залишками її ж руки. Але це не давало жодного результату.
— Допо… — хватка на шиї стала сильнішою й приглушила крик.
— О-би-р-р-р-ай, — вичавлювала з себе, — ти стр-р-риб-б-б-бнеш, чи я п-п-овіль-но відрив-в-атим-у від тебе ш-ш-ш-маточки: сек-к-кунди болю, ч-ч-чи години а-г-гонії.
— Я… сама, — схлипнула Олена.
Бабця одразу відпустила її й зробила крок назад. На перекошеному обличчі проступила спроба на посмішку, але половина рота вже задубіла. Дівчина метикувала, як врятуватися. Стрибнути й сподіватися на диво? Різко вдарити монстра й бігти, не озираючись? Зі зброї була тільки кіста, яка не надто допомагала. Олена відкинула її й огляділася. Нічого підхожого не знайшлося. Вона відвернулася, склавши руки на поруччя. Глянула вниз. Які шанси на виживання після падіння з п’ятого поверху?
— Йде сніг, на нім проступить слід…
Голос прозвучав тепло й спокійно. Промайнула надія, що все це лише галюцинація. Дівчина обернулася, сподіваючись побачити милу бабусю, а не монстра. Але її вигляд не змінився. Олена поспішила відвести погляд від страшного видовища.
— Можна я востаннє помилуюся нашим містом?
Стара повільно кивнула і це спричинило появу нової порції в’язкої субстанції на її шиї. Олена відвернулася. Заплющила очі, вирівнюючи дихання: зараз вона різко обернеться, штовхне монстра якнайсильніше і кинеться тікати. Та чи є у неї шанс?
«Немає, — клекотіло в голові від згадки, як бабця з легкістю тримала її одною рукою. — Що ж, хоча б спробую».
Дівчина вже збиралася бігти, коли сталося неочікуване. Позаду почувся сильний удар. Бабця, до якої з усієї сили приклалися стільцем, розпласталася на підлозі. З рота повилітали зогнилі зуби. Олена відчула, як її за талію потягнули з балкона.
— Забираймося! Швидко! — незнайомка схопила за руку й потягла до виходу.
Вони промчали східцями, не озираючись Олена навіть не відчула, як торкнулася ногами в одних шкарпетках до снігу. Мовчки дозволила посадити себе в машину та повезти в невідомість.
