Смуток

Зорі впали ще теплою весною, коли місяць тихо похитнувся.

Німе кіно між нами та одне серцебиття. 

Наші душі шукали одна одну і вимерли назавжди.

Квіти більше не розквітнуть, адже тепер це мертвий сад.

Вітер не торкнеться пелюсток, бо нема там вже на що дивитись.

Краплі дощу весело грались у калюжці, миготіли сонячним промінням.

Лунав дитячий сміх, а за горизонтом душевний плач пролився.

У тихою криницю смутно похилились гілочки верби.

На них колись гойдались діти.

А тепер же їх ніхто не бачить.