Сни від Купідона

Чотирнадцятого лютого люди діляться на тих, хто ненавидить цей день, та тих, хто його обожнює. Але декому просто байдуже до Дня закоханих, і їх більше, ніж може здаватися. Саме до таких належу я.

Хто б міг подумати, що тим істотам муляє нейтралітет! Що за істоти? Якби ж я знала... А, може, то й взагалі була звичайнісінька низенька людина, яка вихопила вдалий момент, аби пожартувати наді мною.

В будь-якому разі потрібно відмотати час назад і почати оповідь спочатку.

Я ненавиділа його. Боже, як же я його ненавиділа! Історія така банальна, що й розпинатися не хочеться. У нашому класі я була білою вороною, а він — тим самим типом, який поставив собі за мету довести мене до сказу тупим глумом. Траплялося багато випадків… Не таких вже й серйозних поодинці, якщо задуматися, але в купі вони робили з нього ворога номер один. 

Аби ми жили у  підлітковому фільмі, були б приреченими шокувати всю школу, ставши парочкою. Він виявився б не таким вже й козлом, а я — не тихонею-самітницею, а цікавою дівчиною, чию унікальність розкриває головний герой. Але це точно не наша історія. В мені дійсно немає нічого особливого. Та й школу ми закінчили три роки тому на ноті абсолютної взаємної ненависті.

І ось, на тобі! Сьогодні прокинулася шокованою, бо мені наснився Борис! Все було б не на стільки погано, аби уві сні я розбила його вщент під час словесної перепалки, чи бодай… відлупцювала. Ох! Мрії, мрії… Та натомість ми цілувалися!

Гадки не маю, звідки взялося це сновидіння. Я не згадувала про цього бовдура не те, що напередодні, а взагалі хтозна-скільки часу. Навіщо консервувати у думках сморід купи, яку більше не бачиш?! Романтичних фільмів не дивилася, про ворогів, що стають закоханими, не читала.

Чому і як до цього докотилася — питання без відповідей. Але я цілувала Бориса. Сама потяглася до його губ. Дідько, я пам’ятаю метеликів у животі. Що це? Навіщо?!

Вранці я начиталася сумнівних трактувань із сонників [1], які, суперечачи одне одному, довгенько лупцювали мою голівоньку ментальними кувалдами. Та до вечора нарешті спромоглася забути про нічне непорозуміння, списавши все на дикий глюк у мозку. Погортала стрічки соціальних мереж, послухала музику і мирно заснула.

А наступного ранку, щойно розкрила очі, зірвалася з ліжка, мов навіжена.

Знову клятий Борис у моєму сні. Тільки цього разу ініціатива йшла від нього. А я й рада губи тягнути… Тьфу! Краще б врізала, аби не пхався на заборонену територію.

Супер, стосунки розвиваються!

Сподіваюся я так потерпаю, аби приспати пильність і в останній серії нічного жахіття придушити «бідолаху».

Думку, що уві сні все здавалося доволі… приємним, заштовхала якнайглибше. Люто відлупцювала подушку, уявляючи пику Бориса. Нарешті заспокоїлася і пішла проживати свій звичайний день, не лишивши місця для зайвих спогадів.

Час пролетів швидко й ось я, ставши на поріг між реальністю й сном, тихенько шепотіла темряві:

— Борю, а ти сьогодні прийдеш? Я чекатиму. Цікаво таки чим справа закінчиться…

Ранок чотирнадцятого лютого, на мій подив, почався з розчарування.  Варто було зажевріти малюсінькому бажанню побачити його, як він не з’явився. Що ж, дуже навіть схоже на цього козла.

Довго в ліжку не лежала. Вскочила в джинси й светр, загорнулася в зимову куртку та шарф і потупцювала до супермаркету. Свято закоханих випадало на день народження класної керівниці, а в нас після випускного завелася традиція вітати її. Однокласники запланували зустріч біля магазину, щоб вже на місці скинутися грошима й одразу ж скупитися.

Я йшла, опустивши голову. Думала неважливі думки й вимальовувала масивними підошвами безсюжетні малюнки на білому полотні.

— О-о-о!!! Які люди, — троє хлопців наближалися до мене з протилежного боку. — Шкарпетко, то твій хлопець? Що ж, ви прекрасна пара.

Одне слово — і я знову затуркана школярка.

Борис вигадав мені прізвисько у восьмому класі. Не знаю, що в мені того дня змусило його згадати «Пеппі Довгупанчоху» [2]. Схожості між мною й героїнею повісті немає, нічого примітного теж не ставалося. Об’єктивно, зачепитися не було за що, але краще б прозвав «Пеппі», якщо вже так закортіло:

«Ти така ж недолуга. Буду звати тебе Шкарпеткою», — спогад, протріщав у голові, сплівшись зі шкільним дзвінком. Я, проковтнувши образу, вирішила не заїкатися про те, що шкарпетка і панчоха — різні предмети гардероба. Не бачила сенсу.

Дехто з компанії Бориса стримано заусміхався. Видно, хлопці подорослішали — раніше вони зайшлися б диким реготом. Але я не встигла як слід цьому потішитися, бо до мене почав доходити сенс сказаного. Про кого то він ляпнув?!

Різко повернула голову туди, куди зиркнув Борис. Спершу здалося, що хлопчина, нижчий від мене голови на дві, — звичайна дитина, але вгледівшись в його обличчя, зрозуміла, що тому сміливо можна дати років тридцять.

— Ти… Ви хто?!

— Друг.

Мені аж мову відняло. Стояла, витріщалася на цього персонажа і не знала, що сказати.

— Так, що це за приколи? — краєчком оком помітила, як Борис та інші пройшли повз. — Чого ви біля мене йшли?

— А друг не може йти поруч?

— Я вас вперше бачу!

— А я тебе — третій день.

— В сенсі?! — стало страшнувато. За останні кілька днів я вперше вийшла з дому. Як це він міг мене бачити?

— Фу, як некрасиво з першої зустрічі вважати нового знайомого маніяком! — між бровами незнайомця залягла товстелезна смуга.

— Я це вголос сказала?..

— Ні. Але в цьому нема потреби, — підморгнув і різко додав: — А що, засмутилася, що третього сну не було? Чекала на продовження?

— Що?!

— Дивись, — вказав пальцем кудись за моєю спиною.

Я інстинктивно озирнулася, а коли повернулася назад, незнайомець зник. Навіть більше, найближча до мене людина знаходилася метрах у двадцяти. А найзагадковіше те, що слідів, окрім моїх, на снігу не було.

Що зазвичай роблять, коли трапляється щось дивне? Я от постояла кілька хвилин і пішла собі далі, куди й до того прямувала.

Список покупок, складений з однокласниками, виявився величеньким, тому ми розбити його на три частини й обрали стільки ж добровольців, які пішли скуплятися.

Я зголосилася першою — все ж мені навіть через три роки не дуже комфортно перебувати в їхній компанії. Помахала всім рукою і зникла за дверима магазину.

Та скоро мусила підскочити від несподіваного:

— Шкарпетко, ти без свого обранця й кроку ступити не можеш? — Борис, напевно, не захотів скуплятися сам. З ним пішли ще двоє наших однокласників.

Я зиркнула вліво й підскочила:

— Знову ти?!

— То це він, — кілька разів ритмічно тицьнув пальцем на компанію Борі, — тобі наснив… — договорити я не дозволила. В один великий крок опинилася за його спиною, одну руку обвила навколо шиї, а іншою затулила рота.

— Не смій! — перелякано зиркнула на Бориса. Той з підозрою перехопив мій погляд.

— Та чому ти не хочеш, щоб він дізнався? — дивний незнайомець вирвався, відскочив вправо, злегка зігнув ноги в колінах і виставив руки перед собою, демонструючи оборонну позицію.

Хлопці хоч і здивувалися, але за кілька секунд зникли за стелажем: Борис, як не дивно, майже силою потяг однокласників за собою. Оце так дивина! Захотілося побігти за ним і запитати… запитати що? Якого дідька він проґавив таку розкішну можливість поглузувати? Як називається синдром, коли жалкуєш, не отримавши порцію кпинів? Думки вже сунулися до заплутаних нетрів підсвідомого, але мене врятувало тихе дрібне тупотіння поруч.

— Хто ти, — вхопила низькорослого дивака за каптур, — й чого вчепився до мене?

— Я допомагаю тобі усвідомити власні почуття.

— Ти сектант? Чи маніяк-переслідувач? Які в дідька почуття?! — огледіла причепу з ніг до голови. Людина як людина. Хіба зростом обділений, але це не велика дивина, я й нижчих зустрічала.

— Ти анічогісінько не вгледиш, якщо я не захочу, не витрачай сили задарма. Краще просто повір.

— І на честь чого я маю повірити мутному типові, який шпигує за мною?

— На честь Дня закоханих, наприклад. Невже ніколи не мріяла віднайти кохання всього свого життя в Валентинів день?

— А, то ти, типу, купідон, так?

— Не зовсім… Довго пояснювати… Вважай купідоном, — ангельська посмішка. — Я тобі такі сни організував, а ти й не поспішаєш дякувати.

— Знаєш, цей діалог абсолютно ідіотський. Домовимося так: ти зникаєш туди, звідки намалювався, а я удаю, що ніколи не зустрічала дивака, який, судячи з усього, втік з божевільні.

Недокупідон зник швидше, ніж я встигла кліпнути. Втім, десь в голові, немов знущання, заворушилася не моя думка: «Ти не дізнаєшся продовження сну, якщо не наважишся. Шанс матимеш всього один. Відчуй його і використай. Дива рідко трапляються більше одного разу за життя».

Зустріч з класним керівником мала відбутися в школі. Всі закупи ми занесли до біологічного класу, який ще недавно був нашим. Лишалося близько години, щоб прикрасити приміщення та накрити імпровізований святковий стіл. 

Ми саме завершували приготування, коли за вікном показалася фігура нашої улюбленої вчительки. Всі одразу вилетіли зустрічати її. Та мені не пощастило. Я перечепилася через поріг і приземлилася на коліна. Ну, хто б сумнівався?! Побурчала самій собі під ніс і пошкандибала назад до класу, на ходу шукаючи вологі серветки, щоб прибрати бруд зі штанів.

Я вже закінчувала з відтиранням темно-синьої тканини, коли відчула на собі пронизливий погляд. Піднявши очі, помітила Борю. Він стояв на вході, склавши руки на грудях та обпершись спиною об одвірки. Усміхався. Вперше на моїй пам’яті не насміхався, а саме усміхався. Невже навіть такі як цей хлопець змінюються? Згадалися сни. Зараз Борис був дуже схожий на себе з них.

— Він про мене говорив? — швидше стверджував, аніж питав.

— Хто? — удала, що не зрозуміла.

— Той твій… знайомий. Він кричав про якийсь сон на весь супер маркет і тикав на мене пальцем.

— Не на тебе, а туди, де ти стояв, — змінила тактику відступу. — Ти ж там не єдиний на весь магазин був.

Замість відповіді Борис увійшов до класу і несподівано гучно зачинив двері. Я аж здригнулася. Він сердився, чи хотів підкреслити, що не вірить мені? А, може… просто протяг?

— Що ти робиш?! Зараз наші вернуться.

— Думаю, в нас в запасі є ще хвилин десять. Ти ж знаєш, щороку одне і те ж: привітання, обійми та все таке, — нахабно всівся на парту. — То що такого тобі наснилося?

— Я не зобов’язана відповідати, — щокам і вухам стало гаряче. — Боже, як же бісить твій наказовий тон! — стрімко наблизилася до нього. — Ще зі школи око тіпає від нього.

Мені вперше вдалося дати відсіч Борі й це миттєво розпалило азарт. Невже словесні перепалки можуть бути приємними, якщо наважитися тримати удар? А ми ще навіть не почали!

— Я не наказую, а прошу розповісти, — опис напрямків, в яких він має піти, застрягли на пів шляху. Хлопець знову скидався на свого клона зі снів. Цікаво, це галюцинація? Міраж? Чи просто в мене їде дах? Згадалися останні слова дивака-купідона. Наважитися? Потрібно наважитися?

Так дивно не відчувати роздратування в його присутності. Дивно бачити його таким… яким? Адекватним? Простим? Без маски нахабного самовпевненого короля класу? Багаторічна образа відступила. Дуже захотілося дізнатися, яким би міг бути третій сон.

— Я покажу, — здалося, ніби моїм голосом говорив хтось інший.

Знайшла в кутку невеличкий табурет. В шкільні роки він здавався нам кумедним, бо був на стільки низеньким та мініатюрним, що більше нагадував підставку під кубок. Вчителька використовувала його, щоб дістатися до верхніх поличок у шафі. Жінка вона доволі висока, тому такого пристосування їй вистачало.

Поставила стільчик біля Бориса. Хлопець витріщився на мене, мов на божевільну. Що ж, він не далекий від істини.

— Стань так, як би ти стояв, збираючи речі після уроку, — Борис знаходився на межі подиву й переляку, але прохання виконав.

Я почала знімати чобітки.

— Нащо? — ще трішки, і він викличе швидку.

— В мене підбори, якщо залізу в чобітках на стільчик, буде занадто високо.

— А просто без стільчика підійти не варіант? — дивно, але його голос прозвучав так, ніби нічого незвичного не відбувалося.

— Ні, так не вийде, — «хто ж тобі винен, що ти такою шпалою вродився», — подумала й нервово реготнула сама до себе, а вголос додала: — Тоді буде навпаки: надто низько, — так смикнула чобіток, що стягла його разом зі шкарпеткою. — Відвернися!

Хлопець послухався.

Я заплющила очі й прокрутила в голові свій другий сон, зважуючи, як багато з нього насмілюся повторити. Поклала долоні на груди, кілька разів глибоко вдихнула і нарешті покрокувала до Борі. Залізла на стільчик. Хоч би віршик не почати розповідати з переляку!

Повільно обняла його лівою рукою за талію, а правою — торкнулася шиї, потім опустила голову і доторкнулася губами до його щоки. Серце пропустило удар. Відірвати вуста виявилося тяжче, ніж зважитися на цю витівку.

— Так ти зробив уві сні, — прошепотіла на вухо, ковтаючи звуки.

Момент здавався гармонійним. З голови вивітрилися останні залишки дитячих образ. Лишилося тільки тепло його тіла. Тепло його близькості. Здоровий глузд валявся непритомним, поки внутрішній шал клекотав докором: варто було зробити це ще в школі. Та довелося отямитися, коли хлопець повернув голову. Я раптом усвідомила, яку дикість щойно скоїла, і відсахнулася від Борі, забувши, що досі стояла на табуретці.

Він швидко зреагував та спіймав мене. Так нас і застали шоковані однокласники та класна керівниця. Одна моя нога зігнута, кінчики пальців якої торкалися краю стільчика, інша — зависла в парі сантиметрів від підлоги. Права рука Бориса міцно тримала мене за талію, а ліва — сплелася в міцний замок з моєю. Я навіть відчула, як мої довгі нігті впивалися в його шкіру.

Не знаю, що відбувається в останні секунди перед смертю, але тої миті в мене все життя перед очима пролетіло від шоку й сорому. Подумки я вже розрахувала, як за лічені секунди схоплю речі й кулею вилечу з класу, однак Борис відреагував швидше: перегрупувався, зняв мене зі стільця, а потім міцно схопив за зап’ястя і вивів з класу. Зі шкарпеткою на одній нозі. Гідність сказала мені «до побачення».

— Вибач, — прошепотіла, коли ми спустилися на два поверхи нижче. — Я дурницю зробила. Як вернешся, скажеш їм, що я чокнулася, а ти взагалі не при справах.

— Я ні чорта не розумію, але зараз я покажу, що ти зробила в моєму сні. Сядь і зігни ноги в колінах перед собою.

— Тут? Посеред коридору?

— Я ж робив дурню, про яку ти просила.

Справедливо.

Я опустила очі й виконала прохання. Борис сів поруч, підігнувши ноги під себе. З добру хвилину наші погляди блукали обличчями одне одного. Момент ставав неприємно тягучим і я вже збиралася розбити тишу першим ліпшим запитанням, коли хлопець вмить наблизився. Я навіть не встигла усвідомити, що коїться, як він вже цілував мене. Боря спрагло хапався за мої вуста, немов намагався втримати мене. Але в голові так паморочилася, що аби й схотіла, не змогла б.

— Чесно кажучи, — його губи нависли в сантиметрі від моїх, — в моєму сні ти зробила це повільно, а не кидалася як кобра на жертву, але я побоявся, що ти вріжеш мені по пиці.

— Не чесно… Він казав, якщо наважитися, дізнаюся продовження. А ми просто реалізували сни, — пробелькотіла й одразу ж відчула себе дурепою. Це точно не те, що варто казати після палкого поцілунку!

— Ага, і не кажи…

— Угу… Стоп! Що?! До тебе він теж приходив?

— Не він. Напевно його подружка. Хоча вона не переслідувала мене і не верещала про мої сни на весь магазин, — самовдоволено реготнув.

— Ти щось розумієш?

— Ні. А ти?

— Анічогісінько.

— Дива…

— Дива…

Ми сперлися спинами об стіну, простягнули ноги та притулилися головами одне до одного. Якби думки мали звук, то нашим вухам були б непереливки наступні кілька мовчазних хвилин.

— Яким боком до мене вся ця рожева романтика Дня закоханих, якщо мені плювати на це свято?

— Не знаю, мені теж до нього байдуже, — ще трохи помовчала й додала: — Було.

— Знаєш, я так бісився, коли в школі, ти не помічала мене…

Знову тиша. Як же ми розминулися у нашій взаємності?! Моє особисте відкриття раптом стало таким очевидним! Ненависть не селиться там, де байдуже. Але я не наважилася зізнатися, що роками сердилася на нього, бо… була закохана, а він лише ображав. Та навіщо говорити? Два ідіоти, які роками не могли зрозуміти одне одного знову цілувалися…

Наші однокласники назавжди запам’ятали ту німу сцену з табуреткою. Вперше вони гарненько нареготалися з нас, коли ми прийшли на зустріч випускників як пара. Не вдалося уникнути цього ритуалу і в ролі подружжя.

А купідони до нас більше не приходили. Чи дійсно то були міфічні істоти? Хтозна…

Та восьмикласник Борис, який бачив уві сні, як одна мила дівчинка згубила шкарпетку за незвично-романтичних обставин вже виріс, і тепер точно знав, що у снах ховається магія…