Сновидіння оминуло знову...

Сновидіння оминуло знову —

тремтячи, очима не кліпнéш.

Місяць, мов сріблястая підкова

все на нас сичить. До мене йдеш

 в невідомість ночі, в чорні зливи.

Квіти п`яні стеляться землі,

коли ти ступаєш. У обійми

 ти впадеш, мов шрами по спинí.

  Проллєш сльози, струнами застогнеш:

``Не покинеш?``

   ``Чесно``

``Точно тут?``

  Стигне постіль, перли сад проронить,

хришталем роса свербить, як ртуть.

Здригне серце, тугой заніміє:

``Знаєш, все немов би це не я..

Як же озирнутись? Чи зумію?

Як спинити час, що як змія

 по хребту проходить,мовби лезом?``

  ``Досить, люба``

``Що, не думать?``

  ``Ні``

Одцвіта бузок, птахи прийдешні

 в ніч кують остачу: нам й тобі.