Спогад
Проза / Інше- «… ех, а здається так, що все було наче вчора…»
Сиділи два парубки на галявині у рідних Карпатах, тримаючи стару, вже добре покручену гітару, наспівуючи славних патріотичних пісень, які колись лунали у цих лісах, коли дух непереможеного вояка підносився ген за горизонт, що створював густий сосновий ліс. Ото зіграли два акорди, підспівали і сльоза з очей покотилась. Сумно стало… Навкруги тиша, лиш чути шум бурхливої річки, що тече недалеко. А сонце помалу заходить за пагорб і настав час хутко розставити намет, поки геть не стемніло і розпалити ватру аби заварити чудового трав’яного чаю і ще поспівати, споглядаючи на чудове зоряне небо.
За ті роки, які тут вже не були юнаки, так нічого і не змінилось. І сходи, які вкладали, будучи тут ще у таборі, щоб зручно було спуститись до річки, і пічка, яку колись використовували як баню… тепер вона чудовий дім для ящірок, яких ловили там у кущах, і місцина, де колись палили вогнище на кухні, також збереглась. А головне, скільки приємних спогадів. Мабуть ще нічого так не відклалось у пам’яті, як ці чудові часи.
- «А пам’ятаєш, Максиме, як ми всі збирались ввечері і дружньо біля ватри наспівували пісень? Здавалось би, що отой славний дух тоді вселився в нас».
- «О так, тоді ти вперше закохався в гітару і бриньчав весь час так, наче коти навесні кричать не своїм голосом. А ото коли змучився, то і наставала радість для всіх. Пам’ятаю, коли всі вже помалу лягали спати і хтось втік з табору. Стало страшно. Це була моя перша варта і я залишився віч-на-віч із ніччю і ліхтариком, який боявся включити, бо чув що в кущах щось ворушиться».
- «Егеж, тоді ти ледь у штани не наклав, особливо коли побачив безлад, що зробився за той час, коли ти не вмикав ліхтарика. Прийшлось ходити і збирати усе розкидане».
- «Зате ти згадай, як ти перший раз тікав із табору, щоб не дати спокійно постояти варті».
- «О так, це було щось… Тоді ще нашого побратима упіймали вартові, зняли штани і відпустили гуляти у ніч холодну. Зате як знімали… як було чути ці крики «РЯТУЙТЕ… РЯТУЙТЕ…» і йому прийшлось утікати ще по річці, а я стояв біля табору і підкрикував гулі гулі гулі гулі… Було чудово, як не кажи…»
Трохи поговорили і запалили ватру, аби відігнати злих комарів димом, які вже геть всі руки обкусали.
Ото назбирали трав, заварили чаю і давай співати славних пісень, згадуючи час від часу все, що разом пережили, що разом пройшли, побачили і чого разом навчились.
Зараз все інше. Кожен знайшов свій шлях і йде по ньому, прагнучи, а може і не прагнучи нічого взагалі. Життя набуло стандартних норм. Стала потреба працювати, заробляти грошей для того щоб якось прожити це життя, яке насправді вже дуже набридло. А тут все інше. Тут відчуваєш справжню волю, якої ніде більше не зустрінеш.
Посиділи парубки майже до рання та й гайда спати. Дерева тихо скриплять, показуючи свій величний вік, річка все бурхливо тече, обмиваючи каміння, по яких раніше бігали ми, будучи ще у таборі, а ватра по малу і згасла, забравши з собою всі розмови, які були заведені з вечора майже до рання.
На ранок юнаки зібрались та й пішли гуляти по схилах, які ще тоді не підкорили. Настрій ностальгії. Хотілось би вернути час, та нічого вже не вернеш. Скоро додому і настане буденне життя, від якого не отримуєш ніякої радості. А там… а там і старість скоро прийде, а може і не прийде, біс його знає, що буде завтра.
«…Та завтра буде завтра, а сьогодні
Гори, гори життя бурлацькеє.
Життя байдуже та юнацькеє.
Горить над нами сила власная,
Понад усе любов прекрасная…»
(пісня про бурлак)
???? ????????? ??????: 13 2012
Сиділи два парубки на галявині у рідних Карпатах, тримаючи стару, вже добре покручену гітару, наспівуючи славних патріотичних пісень, які колись лунали у цих лісах, коли дух непереможеного вояка підносився ген за горизонт, що створював густий сосновий ліс. Ото зіграли два акорди, підспівали і сльоза з очей покотилась. Сумно стало… Навкруги тиша, лиш чути шум бурхливої річки, що тече недалеко. А сонце помалу заходить за пагорб і настав час хутко розставити намет, поки геть не стемніло і розпалити ватру аби заварити чудового трав’яного чаю і ще поспівати, споглядаючи на чудове зоряне небо.
За ті роки, які тут вже не були юнаки, так нічого і не змінилось. І сходи, які вкладали, будучи тут ще у таборі, щоб зручно було спуститись до річки, і пічка, яку колись використовували як баню… тепер вона чудовий дім для ящірок, яких ловили там у кущах, і місцина, де колись палили вогнище на кухні, також збереглась. А головне, скільки приємних спогадів. Мабуть ще нічого так не відклалось у пам’яті, як ці чудові часи.
- «А пам’ятаєш, Максиме, як ми всі збирались ввечері і дружньо біля ватри наспівували пісень? Здавалось би, що отой славний дух тоді вселився в нас».
- «О так, тоді ти вперше закохався в гітару і бриньчав весь час так, наче коти навесні кричать не своїм голосом. А ото коли змучився, то і наставала радість для всіх. Пам’ятаю, коли всі вже помалу лягали спати і хтось втік з табору. Стало страшно. Це була моя перша варта і я залишився віч-на-віч із ніччю і ліхтариком, який боявся включити, бо чув що в кущах щось ворушиться».
- «Егеж, тоді ти ледь у штани не наклав, особливо коли побачив безлад, що зробився за той час, коли ти не вмикав ліхтарика. Прийшлось ходити і збирати усе розкидане».
- «Зате ти згадай, як ти перший раз тікав із табору, щоб не дати спокійно постояти варті».
- «О так, це було щось… Тоді ще нашого побратима упіймали вартові, зняли штани і відпустили гуляти у ніч холодну. Зате як знімали… як було чути ці крики «РЯТУЙТЕ… РЯТУЙТЕ…» і йому прийшлось утікати ще по річці, а я стояв біля табору і підкрикував гулі гулі гулі гулі… Було чудово, як не кажи…»
Трохи поговорили і запалили ватру, аби відігнати злих комарів димом, які вже геть всі руки обкусали.
Ото назбирали трав, заварили чаю і давай співати славних пісень, згадуючи час від часу все, що разом пережили, що разом пройшли, побачили і чого разом навчились.
Зараз все інше. Кожен знайшов свій шлях і йде по ньому, прагнучи, а може і не прагнучи нічого взагалі. Життя набуло стандартних норм. Стала потреба працювати, заробляти грошей для того щоб якось прожити це життя, яке насправді вже дуже набридло. А тут все інше. Тут відчуваєш справжню волю, якої ніде більше не зустрінеш.
Посиділи парубки майже до рання та й гайда спати. Дерева тихо скриплять, показуючи свій величний вік, річка все бурхливо тече, обмиваючи каміння, по яких раніше бігали ми, будучи ще у таборі, а ватра по малу і згасла, забравши з собою всі розмови, які були заведені з вечора майже до рання.
На ранок юнаки зібрались та й пішли гуляти по схилах, які ще тоді не підкорили. Настрій ностальгії. Хотілось би вернути час, та нічого вже не вернеш. Скоро додому і настане буденне життя, від якого не отримуєш ніякої радості. А там… а там і старість скоро прийде, а може і не прийде, біс його знає, що буде завтра.
«…Та завтра буде завтра, а сьогодні
Гори, гори життя бурлацькеє.
Життя байдуже та юнацькеє.
Горить над нами сила власная,
Понад усе любов прекрасная…»
(пісня про бурлак)
???? ????????? ??????: 13 2012
