СТАРА КРИНИЦЯ

Стояла край села стара криниця,

Похила, вкрита мохом і лозою.

Про неї йшла легенда таємнича:

Мов води в ній говорять із душою.

Казали люди: в місячну годину,

Коли заснуть і верби, і дороги,

Приходять тіні до її глибини

Змивати біль, образи і тривоги.

І я пішла.

Не з вірою в легенди чи знамення,

Не за чаклунством і не за дивами.

Хотілось лиш почути до світання,

Про що мовчить вода під небесами.

Над нею місяць висів, наче човен,

І зорі пливли сріблом по воді.

А з темної глибини, мов із схову,

Чийсь погляд ледь здригнувся у воді.

Я нахилилась.Тиша.Тільки кола

Пішли по дзеркалі старому тихо.

Та раптом глибина заговорила

Моїм же голосом, таким знайомим:

- Чого шукаєш? Слави чи спокою?

Любові? Щастя? Чи, може, шлях додому?

Я не знайшла, що мовити воді,

Бо всі слова розтанули в мені.

І тільки серце билося луною,

Немов дзвінок, загублений в імлі.

Тоді вода зненацька посвітліла,

Здалося, ніби зупинився час.

І я побачила не власне тіло,

А тіні тих, кого давно нема між нас.

Тих, що жили до мене і зі мною,

Любили, помилялися, прощали.

Із глибини дивилися спокійно,

Немов мені вони щось доручали.

Мовчки, але казали: не згубити

Ні добре слово,

Ні тепло долонь.

Любити край свій.

Цінувати миті,

Допоки в серці ще горить вогонь.

І враз збагнула я біля криниці,

Дивлячись у глибину її ясну:

Найбільше диво - не жива водиця,

А пам`ять, що єднає всю рідню.

Я підвелась. Світало над землею.

Туман стелився сріблом між полів.

Ніхто не кане в небуття назавжди,

Допоки пам`ять береже його сліди.

Уляна Черненко .