Стохід

– Йобаний рот цього казіно блять! – вилаялась Ірма, перелазячи чергову колоду, яка перегородила їхній старій байдарці й без того складний водяний прохід серед чи то плавнів, чи то лісу десь на межі Полісся і Волині.

– Слухай, ну ми знали на що йдемо, – примирливо забурчав Антон, перетягуючи багатостраждальну байдарку через ту таки колоду, яка визирала корчуватим слизьким гіллям з води. – Місцина тут ще більш стрьомна, аніж було у випуску “Хащів”. Прямо аж дрижаки беруть від пейзажів.

Ірма похмуро зиркнула на небо:

– Добре, хоч дощу нема, як в тій експедиції. Але ти правий – атмосферка тут піздєц. Дуже б хотілось скоріше добратися до Стобихви, бо я їбала залишатися в цьому пеклі довго.

–   Ти щось бачиш? – Антон пильно подивився в обличчя дівчині.

– Намагаюсь не бачити, але цей запах… і ці бульбашки… Я намагаюсь дуже абстрагуватися, але те, що тут у воді, в мулі, навіть в цих деревах – це треш. Просто треш… — на мить обличчя дівчини зблідло, але вона замруживши очі, тріпнула головою, – ти головне слідкуй, щоб я при тямі була. Боюсь, якщо я тут буду “слухати” чи “дивитися” – воно мене затягне чи зжере, чи я не знаю. Тох, я такого ще не бачила.

Дівчина прибрала зі спітнілого чола русяве пасмо волосся. Під її очима залягли темні кола, губи були блідими та пересохлими, всупереч вологості місцевості. Вона раз по раз лякливо озиралась та пересмикувала плечима, неначе щось скидаючи зі спини.

– Ір, ти впевнена, що хочеш цього?

– Так. Впевнена.

Плавні погрозливо шуміли, десь далеко шубовснув у воду бобер чи може видра, в повітрі пахло прілістю та грибами.

– Сподіваюсь, ти впораєшся, – тихо мовив Антон, залазячи в байдарку. — Ти просто маєш впоратися.

 До села дісталися вже аж по надвечір. Повнобокий місяць вже підіймався, підштовхуючи червоне сонце до обрію.

– Може таки заночуємо в когось? – з надією запитав Антон.

– Ні, я не готова ще з якось відьмою-ворожкою бодатися за твою грішну душеньку, – настрій Ірми значно покращився.

– Тоді розкладемося ближче до точки, – задумливо почухав підборіддя Антон і тужливо кинув погляд в бік біленьких хатин села Стобихва.

– Я думаю, що нам туди, – вказала напрямок дівчина. В її очах горів вогник азарту. – Ходім.

Хлопець відкрив карту на телефоні й кілька разів крутнувшись навколо себе, смиренно потупцяв слідом.

– Якщо щось піде не так – мене рятувати не смій. Рятуйся сам, – давала настанови супутниця. – Бо тебе воно точно зжере.

– Чим ближче ми до мети – тим страшніше мені стає, – зізнався юнак, насторожено озираючись.

– Мені потрібна їхня сила, інакше я допомогти не зможу нашим, розумієш?

Фанатична віра Ірми лякала Антона. Кілька місяців тому вони дізнались про річку Стохід та моторошні місця навколо нього. Саме тоді Ірма загорілась ідеєю поїхати сюди та підкорити душі загиблих бійців, які мешкали в тамтешніх плавнях. Невідомо де вона розкопала старезну карту місцевості із позначеним відьомським капищем, де відьми з усієї країни набиралися сили й вирішила, що це її місія – здобути силу Стоходу, аби пришвидшити перемогу української армії. Жарти про відьомський фронт перестали бути жартами, адже Антон і сам бачив, на що спроможна його подруга – неодноразово вона під час медитації “водила” його потойбічними світами, давала відчути енергії та силу, яку мала, проникала до нього в сни та до усирачки лякала білими очима під час трансів.

От і зараз він відчував від неї якийсь моторошний жар, який ніби пульсував в її тілі. Ірма впевнено крокувала вперед, ніби була тут сотню разів.

Вони пробирались крізь чагарники й верболози вже по коліна у воді, аж раптом вийшли на невелику галявину, оточену з усіх боків водою та болотом.

– Прийшли. Місце сили он-там, – Ірма вказала пальцем на воду попереду. – Очевидно його затопило.

– Я розкладу апаратуру поки, – зняв рюкзак хлопець. Ірма ніби його не чула, заворожено втупилась у тиху водну гладь, з якої на неї хитрим оком дивилися повний місяць.

Антон дістав із рюкзака маленьке радіо, ноутбук, навушники та локатор з дротами. Він давно займався тим, що ловив голоси духів на свій маленький радіоприймач. Іноді записував нерозбірливі хрипи на кладовищах чи старих могильниках. Поруч з Ірмою все працювало краще, іноді було чути чіткі фрази. Часто дівчина так і спілкувалась з мертвими.

Антон почав налаштовувати радіо, підключати дроти для запису того, що можливо вони можуть почути. Пальці погано слухались, адже на юнака холодними хвилями накочував тваринний жах. Йому тут не місце. Галявина, дерева, кущі, навіть ряска на болоті, здавалось проганяли його звідси, виштовхували назовні, ніби кульку олії з води. Маленьке кишенькове радіо харчало, скреготало, але не видавало нічого схожого на людський голос. – Будемо чекати півночі, – Ірма повернулась до Антона, збуджено потираючи руки. – Розведімо вогнище та поїмо. Мені потрібно бути сильною під час ритуалу. 

На годиннику була майже північ, як Ірма підійшла до болота. Вона обережно стягнула із себе весь одяг, та зайшла у воду. Повний місяць сріблив її тонку постать, лягав у кожен вигин, танцював на волоссі. Антон зачаровано дивився на дівчину і думав, що вона точно відьма. В голову впала думка що так і має бути, Ірма – пазлик, якого не вистачає цьому місцю. І тільки зараз картинка світу стала досконалою. Ніби так і мало бути, так завжди було. Антон судомно ковтнув слину. Юнаку було неймовірно страшно, проте він як заворожений дивився на відьму, що йшла в темну воду.

Дівчина зайшла по шию і зупинилась. “Почалось” – всередині в Антона все знову похололо. Ірма повільно розвернулась до берега обличчям і здійняла над головою руки. Над тихою водою рознісся її дзвінкий голос. Хлопець не міг розрізнити слова, адже його ніби оглушило. Було відчуття, що від хвилювання скочив тиск і звуки стали спотвореними, ніби з дна колодязя.

Антон продовжував налаштовувати радіо, аж раптом могутній порив вітру штовхнув його в спину. Від несподіванки, хлопець гепнувся на коліна і впустив приймач, з якого щось заревло-завило так, що динамік почав хрипіти та тріскотіти. Вода біля берега спінилась,  забулькотіла, ніби окріп. Ірма стояла серед болота, вітер тріпав її волосся, проте вона продовжувала дзвінким голосом заклинати стихії та мертвих стати їй побратимами і помічниками. Зелена вода булькала, здіймалась хвильками-баранцями, крутилась страшною водовертю навколо відьми. Антон з відкритим ротом у повному жаху спостерігав, як з води почали вилазити руки та облізлі черепи похованих у цих водах солдатів першої світової. Повітря залив нестерпний сморід розкладених тіл, мулу, крові та пороху. Хлопець не втримався та вивернув назовні тушківку, яку їв напередодні. Ірма у водоверті підіймалась все вище і вище, руки мерців тягнулися до неї, бажаючи забрати собі шматок чи бодай доторкнутись до живого, людського тіла, вітер шмагав рогіз та кущі, навколо все гуло та вило. Тільки місяць спокійно дивився на відьомський ритуал. Ірма продовжувала заклинати, аж раптом замовкла. І все змовкло на мить. На цю мить Антон встиг подумати, що він оглух, така всепоглинаюча тиша впала на плавні. Але це тривало лише мить. Наступним що почув хлопець, був несамовитий крик Ірми та дзвінкий ляск. По всій галявині розлетілись бризки, вода впала в болото й все зникло: і булькання, і страшні зогнилі солдати, і гул, і вітер, і навіть Ірма.

Антон втер мокре обличчя. Воно було все залите кров’ю. У розпачі хлопець кинувся у воду:

– Ірмо! Ірмо! Де ти?

Він відчайдушно каламутив воду задерев`янілими пальцями. Раптом рука намацала щось у воді, хлопець підніс руку ближче до обличчя, аби роздивитись що він “впіймав”. У нього на пальцях у світлі місяця вилискував шматок людської шкіри із русявим, довгим пасмом волосся. Це була Ірма. Те, що від неї лишилось.

Хлопець безпомічно роззирнувся навколо. По всьому берегу валялись дрібні фрагменти тіла подруги.

Антон дістав із піксельних штанів запальничку та, підкуривши, глибоко затягнувся. Осінь впроваджувала свої порядки, оголюючи й без того практичну безлисту лісопосадку, в якій закріпився Антонів підрозділ. Ще кілька місяців тому переляканий студент став дорослим чоловіком із впертим і суворим  поглядом. Піксельний однострій додавав років, як і посивіла коротка щетина на підборідді. 

Українські війська успішно наступали та вже підходили до Херсону. Мрія побачити вільну Україну не здавалась такою далекою, як раніше. В нагрудній кишені захарчав маленький радіоприймач:

– хррршшш тох…

Військовий дістав з кишені радіо і втомлено посміхнувся:

– Привіт, Ірмо

З динаміка радіо почулося: – Йобаний рот цього казіно блять, де тебе носить?