світанки нині пахнуть по-іншому

світанки нині пахнуть по-іншому:
замість бунтівництва, крил та початків,
скрипу старої балконної підлоги,
тріщин на вікнах, сірої тиші
ґрунтовного недосипу зранку —
жертви за право почуватися чистим,
залишається тільки втома,
іржаві літери. відчуття фінального спогаду,
мотузки доленосних роздумів,
мої злами під софітами світла —
в дитинстві ж я, напевно, вміла світитися,
відчувати.

чому все так без попередження змінюється?
тепер, як виявляється,
я здатна бути зразковим жайворонком.

колись ночі у невласній компанії
ще означали глибокі ідеї,
бо скрізь знаходився ще один мрійник
та діалоги для сторінок щоденників,
світанки пахли сповіданням надії, 
з цього кмітливо робилися жарти:
«та сама двійка на кожній вечірці».

я б ніколи тоді не сказала:
«фізично я все ще квітну,
поки мій розум почувається сивим,
і тепер для мене кожна вечірка —
це те місце, де доводиться слухати
про довгі тижні чужих кульмінацій,
погане ж завжди-завжди трапляється» 
у кімнаті без світла, під пиво, ненависні мелодії,
іржаві літери тепер кажуть,
що люди з горем — все одно, що шалені,
їхні слова нескінченно повторюються,
немов заїла платівка із піснею,
яка щоразу забирається глибше,
яка прагне бути страшною —

колись так бувало лише у моїх збірках —

за вікном все ще підіймається сонце.
трамвайні рейки вперше затихли,
пилу у нас на підвіконні вже десь пів року,
висовуєшся у вікно й чекаєш одного-єдиного подиху вітру,
нічого більше не буває чистим

і кожен день пахне фінальними спогадами.

11.06.2024