Світе

Мій незатишний світе,

на мінному полі пам`яті — ні душі.

Всіх відпустила услід перелітним птицям.

Сниться місячна мілина,по якій самотужки йти,

бо удвох не подужали.

Вугликом в роті тепляться імена,

твоє — нагадує дикі груші 

на смак. Я роздушую, стримую 

плюш післясвітла вагою повік.

Мій завіт — заплющ очі і дихай,

дихай лунами спільних днів.

Лущаться відстані, місто снить,

розколовшись на площі й тріщини.

Відокремлює принагідно зернята від полови.

Ще далеко до суду, бо перш ніж

Він народиться знову, 

проливною стіною із неба зійде вода, 

омиваючи втому безпутних нащадків Ноя.