Світе
Вірш / КультураМій незатишний світе,
на мінному полі пам`яті — ні душі.
Всіх відпустила услід перелітним птицям.
Сниться місячна мілина,по якій самотужки йти,
бо удвох не подужали.
Вугликом в роті тепляться імена,
твоє — нагадує дикі груші
на смак. Я роздушую, стримую
плюш післясвітла вагою повік.
Мій завіт — заплющ очі і дихай,
дихай лунами спільних днів.
Лущаться відстані, місто снить,
розколовшись на площі й тріщини.
Відокремлює принагідно зернята від полови.
Ще далеко до суду, бо перш ніж
Він народиться знову,
проливною стіною із неба зійде вода,
омиваючи втому безпутних нащадків Ноя.