Світло істини й темрява контролю: про що фільм Єретик?
Огляд / Культура«А як ви ставитесь до полігамії?» - фраза, яка змусила мене відкласти телефон і уважніше послухати що ж там розказує Х’ю Грант в кольоровому светрі. І хоча ця тема офіційно померла у мормонізмі десь між телеграмою 1890 року і новим сезоном «Big Love», «Єретик» піднімає її як привид – не для апології, а для демонстрації, як легко «божественне» стає інструментом контролю. Особливо, якщо контроль потрібен для сексу. І влади. І ще трішки сексу.
Цей фільм – психологічна клітка, замкнута зсередини (буквально). Дві місіонерки Церкви Ісуса Христа Святих останніх днів (які дуже хочуть бути впевненими, що не дарма несуть світло істини), опиняються у маєтку чоловіка, що на перший погляд – просто відлюдник. Але Г’ю Ґрант більше не той, хто невпевнено посміхається під дощем у фільмах Річарда Кертіса (Реальна любов, пригадаю вам). Ні, тепер він холодний, багатошаровий і – як не дивно – переконливий. Можна пустити сльозу за Деніела Клівера, який без Бріджит став духовним хижаком.
Фільм не про страх, що в кімнаті є демон, а про страх, що демон – це ти сам/сама, тільки переконаний, що говориш від імені Бога. Сценарій розривається між питаннями і відповідями, які лунають як ехо. «Якщо одкровення боже приходить через людину, а людина має вади, то як ми можемо знати, що одкровення істине?» - питає головний герой. «От вам екзистенційна бомба в обгортці з місіонерської літератури» – думаю я.
«Він не відпустить нас, бо ми визнали, що він правий» - в цьому реченні сконденсовано все, що не так із релігійною владою, коли вона перетворюється на пастку. Розмова про істину в фільмі не стільки пошук, скільки інтелектуальне виживання. Бо ж як тільки ти визнаєш, що хтось має правду – твоя свобода перетворюється на їхню власність (в стосунках зачасту так само, але я не експертка в стосунках, а от в релігії – дуже навіть тому і дала собі право на цей «експертно-філософський» огляд, який ви не просили, але я все одно напишу).
Фільм повільний, гнітючий і розумний - не для фанатів/фанаток скрімерів. Тут справжній жах у словах, у паузах, у тому, що кожне одкровення це завжди чиясь інтерпретація. А інтерпретації, як відомо, дуже зручна річ для маніпуляцій. Особливо якщо ти сам і пророк, і культ, і кат. «Коли я помру, хочу стати метеликом. Щоб сідати їм на кільчик пальця, аби вони знали, що це я». Ця лінія – поетична, ніжна, і тому ще моторошніша, бо промовлена серед психологічного терору. Релігія як утіха й як в’язниця, краса і жорстокість у одному кадрі.
Як релігієзнавиця, я скажу: будь-яка система, яка перестає сумніватися у собі, перетворюється на пастку. І «Єретик» це блискуча, хоч і депресивна, ілюстрація цього правила. Що більше знаєш – то менше впевнений. І це нормально. Тому для мене це кіно – не хорор, а пост-віра. Це фільм, який питає: а хто взагалі сказав, що ти правий/права? І чому ти в це повірив/повірила? Рекомендується тим, хто колекціонує релігійні травми, філософські сумніви та акторські перевтілення Ґранта (я – з останніх). Не рекомендується тим, хто хоче просто «повтикати в щось страшне під попкорн». Тут попкорн застрягне в горлі від екзистенційної паніки.
Зображення: uakino ()
