Там, де ми мали сміятись

у Києві смердить згарищем,

і в повітрі — ніби кисіль,

важкий і жовтий, як польова каша.

а я стискаю в передсерді жетон,

як хтось стискає вервицю.

а потім виймаю його з рота,

бо зуби звикли гризти,

а язик — відчувати смак металу.

кажуть: “все буде добре”,

але що вони знають?

ті, що лежать на шезлонгу під пальмою

і ховають очі при зустрічі?

добре, що ти не знаєш, коханий, як це:

за ніч вивчити всі тріщини в бетоні на платформі метро,

запихати в них свої сни та тривогу;

не бачиш, як я не торкаюся вікон,

аби не порізати долоню вибухом;

як я обираю між вдихом і видихом;

не бачиш, як я латаю дірки світу

грубою мотузкою — молитвою,

лайкою,

кров’ю.

ми тут — не жінки, не наречені,

не ті, кого “треба оберігати”.

ми — рунічні стовпи.

ми — береги,

у які врізається пекло,

але не затоплює.

ми — ваша земля.

тил.

подих між лопаток.

я прокидаюсь від сирени —

як від плачу немовляти.

це виє київське небо, готуючись до бою.

і я вию з ним.

бо не змогла витягти з-під завалу

свою скалічену тривогу.

їй було три з половиною.

а потім мені кажуть:

“ви самі винні”,

і “це все політика”,

і я відгризаю собі губу,

щоб не загарчати у відповідь.

бо це не війна.

це те, як ми стоїмо — на цвинтарях і барахолках,

у камуфляжі й фаті,

із наплічниками замість валіз

і з попелом замість румʼянцю.

пліч-о-пліч.

я чекаю тебе, коханий.

мій світе, що вмістився в невеликий бліндаж.

я пишу тобі вірші,

зшиваю образи тугою,

віддаю свій біль за донейт на дрон,

а потім, коли ніхто не бачить —

обіймаю себе за плечі і слухаю своє серцебиття

бо там ще залишився

твій крок.

твій голос.

твоя обітниця повернутись.

повертайся.

бо я досі вчуся

жити

з усіма цими нашими мертвими

у кімнаті,

де ми мали сміятись.